Григор Тютюнник - Син приїхав

У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловіки брали по маленькій і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалися на «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася за цукерками.

Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі на нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:

— Дві коньяку, дві — шампанського.

І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.

Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди', яким козирем став.

— Видно ж, і грошви!..

Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив, — розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому вигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м'якої, навіть ніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов'язків: директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збирав місцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубному хорі, грав найскладніші ролі в п'єсах, які сам же й ставив, був членом сільвикопкому й головою товариського суду…

Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич благальне замахав руками, знявши їх догори:

— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки. Скільки ж тут їхати! І загукав на грядки до дружини:

— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості. Він провів Павла до машини і все казав:

— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти — мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути. — І додав латиною улюблену свою завчену ще в інституті фразу.

Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.

— До мене сьогодні дзвонили з області, приставний буде. Роботу перевірятиме, — сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби «приставник» мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селі знали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, приміром, звертався По допомогу хтось із рядових селян, Митро казав: «Ніколи сьогодні. Жду приставника з району», — якщо ж хтось із поважніших — голова кооперації, бригадир чи лавочник, брав вище: область.

Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав йти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що «полєзні дюди» люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче.

— Ну що ж… — сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок до машини. — Якщо таке діло, то…

— А може, його сьогодні й не буде, чорт-тього зна! — швидко сказав Митро.

За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й відкинувся на спинку сидіння.

— Паняй! — кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.

Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, то тільки посміхнувся й погнав машину.

— Багато бензину жере? — спитав Митро так, немовби він також мав машину і вона «жерла» багато бензину.

— Смотря яка дорога, — одказав Павло.

Далі не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в школі, писали бузиновим чорнилом, билися в кулі, парубкували в сосні з обклеєною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.

Коли те було!

Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, і вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості випили по першій, Митро ні сіло ні впало з'єрепенився, що перед ним пе поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.

— Служба! — гукав через стіл. — Давай удвохі За армію. Люблю армію! Там — усі рівні! П'ємо за армію.

Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть, щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською ласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо він виривався з обіймів і сікався до Павла:

— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:

Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а…

— Ти закусюй, Митре, — холодно сказав Павло.

— Що — Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі — хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!..