Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

В долині лежали села Брі та Сен-Кріс. Вежі, від яких залишилась одна-єдина вузька стіна, у вікнах якої мерехтіло місячне світло, темна купа розвалин, з якої стриміли хащі балок, і поодинокі дерева, окрадені з гілля, на широких, помережених чорними вирвами поверхнях снігу, — все це обрамлювало шлях непорушними металевими кулісами, за якими ніби зачаїлась уся зловісна примарність цього краєвиду.

Бойові окопи після довгого періоду багнюки знов сяк-так привели до ладу. Чотарі розповідали, що якийсь час міняли постових тільки за допомогою сигнальних ракет, щоб не наражатись на небезпеку втопитися. Навскісно над окопами випущена ракета означала «Зміну здав», інша, в протилежному напрямку — «Зміну прийняв».

Мій бліндаж лежав приблизно за п'ятдесят метрів від передової, в поперечному окопі, в якому, крім мене й мого невеличкого штабу, мешкала ще одна група людей, що була в моєму особистому розпорядженні. Бліндаж був сухий і добре облаштований. На двох його завішених брезентом виходах стояли дві маленькі чавунні грубки з довгими димарями, крізь які під час важких обстрілів зі зловісним торохтінням сипались грудки землі. Зі штольні під прямим кутом розгалужувалися кілька сліпих ходів, що витворювали ряд крихітних келій. В одній з них я й замешкав. Крім вузенького лежака, стола й кількох ящиків ручних гранат, все опорядження складалося всього-на-всього з кількох давно вже рідних предметів: спиртівки, свічника, кухонного посуду і особистого спорядження.

Тут ми вечорами, сидячи на двадцяти п'яти бойових гранатах кожен, збиралися на затишні гутірки. Товариство мені складали два ротні офіцери, Гамброк і Айзен; і я гадаю, ці підземні посиденьки в нашому невеличкому колі, за триста метрів від ворога, виглядали доволі-таки неповторно.

Гамброк, за власним визнанням — астроном, великий прихильник E. Т. А. Гофманна, любив розводитись про спостереження за Венерою і твердив, нібито на Землі ніколи не знайти цю зірку в її незатьмареному сяйві. Він був малесенький, тоненький, як тріска, рудий, з усіяним жовто-зеленавими веснянками лицем, через яке ми дали йому прізвисько «маркіз Ґорґонзола [23] Маркіз Ґорґонзола, знаний ще як Роберто Растапопулос, — фіктивний герой серії коміксів «Пригоди Тінтіна» бельгійського карикатуриста Ерже. (фр. Hergé; справжнє ім'я Жорж Проспер Ремі, фр. Georges Prosper Remi, 1907–1983). ». За час війни він набув дивних звичок; скажімо, спав удень, а оживав допіру під вечір, аби потім самотньо час від часу нипати перед німецькими чи англійськими окопами. Також у нього була вельми сумнівна манера тихцем підкрастися до постового й випустити над самим його вухом ракету — «щоб випробувати відвагу». На жаль, здоров'я у нього було надто вже кволе для війни, тому, мабуть, він і помер від доволі невинного поранення, яке дістав невдовзі під Френуа.

Айзен був так само невисокий, зате огрядний, а оскільки — як син емігрантів — зростав у теплому кліматі Ліссабона, то вічно мерз. З цієї причини він любив гріти голову великою червоною картатою носовою хустиною, накинутою поверх каски і зав'язаною під підборіддям. До того ж, він мав пристрасть весь обвішуватися зброєю — крім рушниці, з якою ніколи не розлучався, носив на поясі прерізні ножі, пістолети, ручні гранати й ліхтарик, так що, зіштовхнувшись із ним в окопі, спершу можна було подумати, що то якийсь вірменин. Певний час він ще й носив у кишенях штанів кілька лимонок, аж поки ця звичка не призвела до вельми неприємної пригоди, про яку він одного вечора розказав, неабияк нас розвеселивши. Якось він порпався в кишені, видобуваючи люльку, яка заплуталася в кільці однієї з його лимонок і врешті його вирвала. Отож, зненацька його заскочив той безпомильний кволий «клац», за яким зазвичай йдуть три секунди тихого сичання запальника. В жахливій паніці намагаючись витягти ту штуковину з кишені й викинути її зі сховку, він так заплутався у власних штанах, що його давно б уже розірвало на шматки, якби якимось казковим везінням саме ця граната не виявилася несправною. Напівспаралізований, весь у холодному поту, він зрозумів, що дістав у подарунок друге життя.

Втім, цим він виграв лише коротке відтермінування, бо через кілька місяців залишився лежати на полі бою під Лянґемарком [24] Лянґемарк (франц. Langemarck) — бельгійське село, на околицях якого 10 листопада 1914 р. відбулася битва між новобранцями 4-тої німецької армії та ветеранами британських і французьких військ. Вона ввійшла в історію під назвою «Kindermord» (убивство дітей). В її ході загинуло 80 % від первинного складу британських і бельгійських військ. Загальні втрати вбитими й пораненими становили 58 тис. чол. Німецькі війська втратили 130 тис. чол. . У нього також, напевно, воля була стрижнем для тіла; він був одночасно короткозорий і глухуватий, і його, як виявилося небавом під час однієї невеличкої сутички, спершу треба було розвернути в напрямку ворога, аби він міг взяти участь у битві.