Эрнст Юнгер - В сталевих грозах

Після недовгого перебування в баварському польовому лазареті Монтіньї мене посадили на санітарний потяг в Дує й повезли до Берліна. Там за чотирнадцять днів догляду моє шосте подвійне поранення загоїлося так само швидко, як і всі попередні. Неприємним був лише різкий, невпинний дзвін, що ніби відлунював у вухах. У наступні тижні він щораз більше стихав, а тоді й зовсім минув.

Щойно в Ганновері я дізнався, що, як вже сказано вище, серед багатьох інших знайомих у рукопашному бою загинув Шульцик. Кіус відбувся невинним пораненням у живіт. При цій нагоді розбилася й камера, в якій були фотографії нашого штурму залізничного насипу.

Той, хто був свідком нашого товариського святкування в невеличкому ганноверському барі, де були присутні й мій брат з нерухомою рукою, і Бахманн зі знерухомленим коліном, ледве чи здогадувався, що ми розлучилися один з одним всього лише чотирнадцять днів тому під зовсім іншу музику, ніж радісні залпи корків.

Та все ж ці дні були затьмарені, бо вже скоро з новин стало зрозуміло, що наш наступ захлинувся і — зі стратегічного погляду — зазнав поразки. Це підтверджували й англійські та французькі газети, які я гортав у берлінських кав'ярнях.

Ця Велика Битва була поворотним пунктом також для мого внутрішнього сприйняття, і не тільки тому, що відтепер поразку в цій війні я вважав можливою.

Несамовита концентрація сил у доленосну годину, коли точилася боротьба за далеке майбутнє, і розгнузданий шал, який прийшов услід за нею так несподівано, так приголомшливо, — все це вперше завело мене на глибини надособистісних сфер. Це так різнилося від усього пережитого досі; це було втаємничення, що не лише відкривало палаючі палати жаху, але й вело крізь них.

4 червня я знов возз'єднався з полком, що перебував на відпочинку поблизу відсунутого тепер далеко за лінію фронту села Вронкур. Новий командир, майор фон Люттихау, передав мені керівництво моєю старою Сьомою ротою.

Коли я наближався до квартир, назустріч мені вибігли люди, вихопили валізи й вітали мене з тріумфом. Це було, наче повернення в родинне коло.

Ми жили в поселенні, що складалося з бараків, критих хвилястою бляхою, посеред здичавілої луки, в зелені якої мерехтіли без ліку жовті квітки. Цю безлюдну місцевість, яку ми охрестили «Валахією», оживляли табуни коней, що паслися там. Варто було вийти на поріг халупи, як одразу з'являлось оте моторошне відчуття порожнечі, яке часом охоплює ковбоя, бедуїна чи будь-якого іншого мешканця пустелі. Вечорами ми виходили на довгі прогулянки в околицях бараків, шукали яйця куріпок чи сховану в траві зброю — згадку про Велику Битву. Одного разу пополудні я проїхався верхи яром під Вронкуром, за який ще два місяці тому точилися такі запеклі бої. Його краї були всіяні могилами, на яких я знайшов не одне знайоме ім'я.

Невдовзі полк дістав наказ виступити на передову лінію позиції, що прикривала село Пюїзьє-о-Мон. На вантажівках ми здійснили нічний переїзд до Ашле-ле-Ґран. Доводилося часто зупинятися, коли яскраві конуси парашутних світлових куль з нічних бомбардувальників вихоплювали з темряви білу стрічку дороги. Поблизу і вдалині різнотонний свист важких снарядних стріл тонув у розкотистих громах вибухів. Тоді прожектори обмацували темне небо в пошуках цих нічних яструбів, шрапнелі порскали, мов ніжні іграшки, а трасуючі кулі гналися одна за одною довгими ланцюгами, ніби вогненні вовки.

Стійкий трупний сморід повис над завойованою місцевістю, то більше, то менше в'їдливий, але незмінно бентежний, як послання з якогось моторошного краю.

— Наступальні парфуми, — пролунав поряд голос якогось старого вояки, коли ми кілька хвилин йшли цією дорогою, що радше скидалась на алею масових поховань.

З Ашьє-ле-Ґран ми покрокували уздовж залізничного насипу, що вів у Бопам, а звідти через поле на позицію. Вогонь був досить сильний. Коли ми на мить присіли перепочити, просто біля нас розірвались два середні снаряди. Наука тієї незабутньої жахливої ночі 19 березня змусила нас негайно взяти ноги на плечі. Поблизу передової лінії стояла, галасуючи, змінена рота, попри яку випадок повів нас саме в ту мить, коли кілька десятків шрапнелі заткали їм пельку. Жахливо лаючись, мої люди сторчголов кинулись у найближчу траншею. Двом скривавленим довелось повертатися в санітарний бліндаж.

О третій я, виснажений, добрався до свого бліндажа; його гнітка тіснота обіцяла мені низку малоприємних днів.