Ингеборг Бахман - Мáліна

Той, хто хоч раз написав у розпуці листа, наскрізь пройнятого благанням, щоб потім усе ж порвати його і викинути, знає найкраще, що важать оці «сьогодні». Та чи не знайомі кожному ці ледь зрозумілі записки: «Приходьте, якщо тільки можете, якщо Ви хочете, якщо я лиш вправі про це Вас просити! О п’ятій, кав’ярня Ландман!» Або телеграми: «телефонуй мені прошу негайно крп. ще сьогодні.» Або: «сьогодні це неможливо».

Бо Сьогодні — це слово, яке мають право вживати лише самогубці, для всіх інших воно не має жодного сенсу, «сьогодні» для інших є лиш означенням кожного дня, саме того, що нині; вони розуміють, що їм доведеться знову відпрацювати усі вісім годин або можна буде взяти відгул, піти куди-небудь та дещо купити, прочитати ранкову та вечірню газету, випити каву, щось забути, про щось домовитись, комусь задзвонити, одне слово — звичайний день, коли щось має відбутися, ліпше, правда, щоб не надто багато.

Однак коли я вимовляю «сьогодні», моє дихання стає переривчастим, починається аритмія, яку вже помітно на електрокардіограмі, хоча запис її не покаже, що підстава — моє Сьогодні, щораз нове, гнітюче, та мені відома причина розладу, який медики записали цим кодом тривожним, того, що передує нападу страху, що робить мене до нього вразливою, що таврує, — розладу, сьогодні суто функціонального, так вони кажуть, думають, знавці доказів. Лиш я боюся, що це саме те «сьогодні», яке мене так бентежить, надмірне, надто захопливе, і що в цьому піднесенні патологічному до останньої миті буде зі мною «сьогодні».

Якщо до єдності часу я дійшла не так випадково, як під тиском жахливого примусу, то єдністю місця завдячую одному милосердному випадку, бо не сама її віднайшла. У тій надто вже неймовірній єдності я пізнала себе, орієнтуюся в ній, о, іще як, бо місцем в цілому є Відень, і це абсолютно не дивно, хоча, властиво, місце дії — лише одна вулиця, радше, маленький відтинок Унґарґассе, і сталося це тому, що ми, усі троє, Іван, я і Маліна, тут живемо. Коли бачиш світ із району третього, коли маєш таку малу перспективу, тоді, звичайно, можеш схилитися навіть до того, щоб якось вирізнити Унґарґассе, щось про неї дізнатися, вихваляти та надавати їй певного значення. Можна було б сказати, що ця вулиця особлива, бо початок її — в досить тихім, привітнім місці поблизу Гоймаркту [8] …поблизу Гоймаркту… — Гоймаркт — площа в центрі Відня, неподалік кільця навколо Старого міста, у давнину тут був Сінний базар. Поблизу Гоймаркту розташований Концертний дім. , і звідси, де я живу, можна побачити не лише Штадтпарк [9] Штадтпарк — «Міський парк» — ландшафтний парк у першому районі Відня на Паркінґу, утворює частину кільця навколо Старого міста. У парку є пам’ятники визначним австрійським композиторам та художникам (Ф. фон Армелінґу, А. Брукнеру, Г. Канону, Ф. Легару, Г. Макарту, Е. Я. Шіндлеру, Ф. Шуберту, Р. Штольцу, Й. Штраусу-синові). , а й грізну будівлю Великого ринку та Центральну митну управу. Ми ще поміж статечними, замкненими будинками, і лише за будинком Івана, того, що під номером 9, з двома левами з бронзи на брамі, ця вулиця стає чимраз неспокійніша та безладніша, позбавлена жодного плану, хоча й прямує до дипломатичного блоку, залишає його, однак, правобіч і не виявляє будь-якої спорідненості з цим — як його називають звично — «великопанським кварталом» Відня. Вона може стати в пригоді своїми малими кав’ярнями та великою кількістю старих ресторанів; заходимо до Старого еллера, дорогою маємо зручний гараж, автосервіс, дуже потрібну Нову аптеку, на перехресті з Нойлінґґассе [10] Нойлінґґассе — вулиця у третьому районі Відня. — тютюновий кіоск, не варто минати й добру пекарню на розі Беатріксґассе [11] Беатріксґассе — вулиця у третьому районі Відня. та, на щастя, Мюнцґассе [12] Мюнцґассе — вулиця у третьому районі Відня. , де можемо лишити наші машини, навіть тоді, коли місця ніде вже немає. Подекуди, десь на рівні Італійського консульства та Італійського інституту культури їй не можна відмовити навіть в поважності, однак не надовго, бо щойно з’являється трамвай лінії О чи погляд падає на зловісний гараж для поштових машин, на якому дві недоладні таблиці без зайвих слів стверджують: «Цісар Франц Йозеф І. 1850» та «Канцелярія і майстерні», забуваються всі претензії цієї вулиці на якусь особливу шляхетність, натомість пригадується її давня юність, стара Гунґарґассе, на якій купці, торговці кіньми, волами та сіном, прибулі з Угорщини, мали свої шинки та заїзди, й відтоді вона простяглася, як це пишуть у всіх офіційних паперах, «чималою дугою в напрямку міста». Коли я окреслюю цю велику дугу, по якій часом іду з Реннвеґу [13] …з Реннвеґу… — Реннвеґ — одна з центральних вулиць третього району Відня, що радіально відходить від Рінґу, сполучаючи Шварценберґпляц із Центральним цвинтарем (див. прим. до с. 229 [у електронній версії — прим. 356. — Прим. верстальника]). , увагу мою привертають нові та нові деталі, зневажливі нововведення, магазини, що зовуться Сучасне помешкання, але для мене вони важливіші, ніж усі площі та вулиці міста, які тріумфують над нею. Не назвеш її невідомою, про неї знають, але приїжджий не потрапить сюди, бо немає на ній чогось надто примітного, тут можна лише проживати. Турист завернув би вже на рівні Шварценберґпляц [14] Шварценберґпляц — площа на Рінґу, названа на честь фельдмаршала Карла Філіппа Шварценберґа (1771–1820), одного з переможців Наполеона в битві під Ляйпціґом 1913 р. , або що пізніше на Реннвеґ, там, де палац Бельведер [15] …Палац Бельведер… — Комплекс із двох барокових палаців та парку в третьому районі Відня, колишня літня резиденція принца Євгенія Савойського (поч. XVIII ст.). «Нижній Бельведер» розміщений безпосередньо на Реннвеґу. , з яким нас об’єднує честь мати титул «Третій район», а вийти на нашу вулицю чужоземець міг би, напевно, з іншого боку, від Товариства ковзанярів, якщо б зупинився в новій кам’яній коробці, у готелі Vienna Intercontinental, та надто далеко забрів, коли подався на прохід до парку. Однак у Штадтпарку, над яким мені білий мов крейда П’єро заспівав надірваним голосом [16] …білий мов крейда П’єро заспівав надірваним голосом «О аромат доби казок!» — Тут йдеться про мелодраму Арнольда Шьонберґа (1974–1971) «Місячний П’єро». ,