Теодор Драйзер: Американська трагедія

Не раз Клайд, його сестри і молодший брат бачили, як мати або батько чи обоє разом напучували тут яку-небудь заблудну душу, що напівпокаялася й прийшла просити поради чи допомоги (частіш допомоги). Також тут під час найбільших фінансових труднощів батько і мати сиділи й міркували чи, як іноді безпорадно висловлювався Ейса Гріфітс, благали бога вказати їм вихід із становища. Як пізніше почав думати Клайд, це погано допомагало їм знайти вихід.

І все довкола було таке похмуре й смутне, що Клайдові стала ненависна сама думка про те, щоб жити тут і в майбутньому, а що більш ненависне — діяти для справи, служникам якої доводилось щоразу вдаватися до когось по допомогу, завжди молитися й випрохувати подачки.

М-с Ельвіра Гріфітс, перш ніж одружитися з Ейсою, була просто напівписьменна дівчина з ферми і дуже мало думала над питаннями релігії. Та, закохавшись у Ейсу, вона заразилася від нього отрутою євангелізму та прозелітизму і захоплено й радісно стала його послідовницею, розділяючи всі його рисковані вигадки та дивацтва. Її тішила думка, що вона може проповідувати, співати псалми, що вона здатна переконувати й підкоряти собі людей силою «слова божого». Це давало їй певне моральне задоволення і зміцнювало бажання працювати разом з чоловіком.

Коли-не-коли деякі слухачі йшли за проповідниками до їх місії або, почувши про її існування, приходили туди пізніше — дивні, морально неврівноважені й нестійкі люди, яких можна знайти скрізь. Усі роки, поки Клайд ще не міг розпоряджатися собою, він був зобов’язаний допомагати батькам під час цих зібрань. І завжди його більш дратували, ніж зворушували всі ці чоловіки й жінки, які приходили до місії; частіше це були чоловіки; робітники, що відбилися від роботи, бродяги, п’яниці, невдахи, безпорадні й потворні, які, здавалося, збиралися сюди тому, що їм нікуди було більше йти. І завжди вони проголошували про те, як бог, або Христос, або божественне милосердя врятували їх від того чи іншого лиха, і ніколи не говорили про те, що самі врятували хоч кого-небудь. І завжди батько й мати казали «амінь» і «слава господу» і співали псалми, а потім збирали в присутніх гроші на витрати для утримання приміщення; збирали, як він догадувався, дуже мало: ледве вистачало на те, щоб підтримувати мізерне існування місії.

Тільки одно по-справжньому цікавило Клайда в зв'язку з його батьками: якщо він вірно розумів, десь на Сході — в маленькому місті під назвою Лікург, поблизу Утіки—існував його дядько, батьків брат, який жив зовсім по-іншому. Цей дядько — його звали Семюел Гріфітс — був багатий. З випадкових слів, зронених батьками, Клайд зрозумів, що дядько чимало міг би для нього зробити, коли б тільки захотів, що він крутий, спритний ділок, що в Лікурзі він має чудовий будинок і велику фабрику комірців та сорочок, на якій працює не менш як триста робітників; у дядька є син, приблизно одного віку з Клайдом, і дочки — здається, дві. Всі вони жили в розкошах у цьому самому далекому Лікурзі,— уявляв Клайд. Ці відомості, певно, так чи інакше дійшли на Захід через людей, які знали й Ейсу, і його брата, і їх батька. Клайд уявляв собі дядька якимось Крезом, що живе в достатку і розкошах там, на Сході; а тут, па Заході, в Канзас-Сіті, він, його батьки, його брат і сестри сяк-так перебивалися з дня в день: їх постійною долею була жалюгідна безвихідна злиденність.

Але ніщо йому не допоможе, якщо тільки він сам не зуміє зарадити собі,— Клайд рано зрозумів це. Років п’ятнадцяти, навіть трохи раніше, Клайд почав розуміти, що до його виховання, як і до виховання його сестер і брата, батьки поставились, на жаль, дуже недбало. Тепер йому буде дуже важко наздогнати своїх ровесників, оскільки навіть по більш заможних родинах хлопчаків і дівчаток спеціально вчать, готуючи їх до тієї чи іншої професії. З чого він міг почати за таких умов? З тринадцяти років він став проглядати газети (в дім Гріфітсів їх ніколи не допускали, бо читання їх вважалося вже надто «мирським» заняттям) і з оголошень довідався, що скрізь потрібні або вже кваліфіковані робітники, або хлопчики, щоб навчати їх таким професіям, які в даний момент його не цікавили. Як кожен середній молодий американець з типово американським поглядом на життя, він вважав, що проста фізична праця нижча за його гідність. Як! Стояти біля верстата, класти цеглу, зробитися теслею, штукатуром або водопровідником, коли такі ж, як він, хлопчики стають клерками або помічниками фармацевтів, або бухгалтерами чи рахівниками в банках та по різних конторах! Яке мізерне, принизливе життя, анітрохи не краще за теперішнє: ходити в старому одязі, і так рано вставати вранці, і виконувати всю оту нудну роботу, яку доводиться виконувати людям фізичної праці!