Панас Мирний - Повiя

- То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.

- Швидко повинно б свiтати.

- Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.

- Куди?

- Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.

- По такому холоду? Вибрала путь!

- А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?

- А в Мар'янiвцi де?

- А своя хата.

- Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.

- Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.

- Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?

- А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.

- Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.

- Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.

- Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

- Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.

- Коли мов передали - Здiр прийме.

- Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.

- Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.

- Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.

I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

- Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.

- Нiчого… Отак, як бач!

I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.

- Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.

- Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.

Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.

А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.

Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому i людей бiльше осiло, - дивись, то село стрiнеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звiдти вона уже знає тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там - рукою подати. I їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався, їй аж смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.

Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янiвку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй i снилася Мар'янiвка. Наче хто гвiздочки забив їй у голову її. I не диво: всi надiї Христя тiльки й покладала на неї. Усе чуже, нерiдне, непривiтне, одна вона на всьому свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай i карає. Там вона спокутує свої грiхи тяжкi, там вона зложе свої кiстки грiшнi… Все брехня, одна вона - правда!

Христя якомога поспiшала. Мерзла, голодувала, пiдбивалася… Там перегрiється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - i знову йде.

На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця, улицi, котрi мiряли її босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибiдина хата - i досi пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося її лихо… А он i та хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i стоїть. I те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном, була її перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший ступiнь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди i наздо? Вона зна, що в Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгадає. Що судиться, те й буде!