Панас Мирний - Повiя

У Христi волосся подралося вгору вiд того страшного заводу. Оришка, перестрибуючи через купи золи та головешок, пiдскочила до його i опустила руку на плече.

- Василю! - тихо обiзвалась вона, любо заглядаючи йому ув очi. - Не журись!

Кравченко глянув на неї i зареготався, страшно, божевiльне зареготався.

- Не журись? - спитав вiн її, регочучись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухопивши за руку, скрикнув вiн, указуючи другою на пожежу. I потiм, кинувши Оришку, зняв кулаки угору, не видно до кого скрикнув: - Це все ви! Ви менi наробили! - кинувся знову у вулицю.

Люди не звернули на те нiякої уваги. Вони знали своє - розгрiбали купи та заливали огонь. Христя тiльки почула, коли пiшов Кравченко, хтось обiзвався: "Бач, як вiдьма утiшає луципiра! Ворон ворону ока не виклює!" Дехто важко зiтхнув.

Христя, мерщiй кликнувши бабу, пiшла додому. Важка туга лежала на її серцi. На її щастя, тiльки що вступили в двiр, як приїхав Колiсник. Христя, наче рiдному батьковi, йому зрадiла. Почалися перекази, питання. Кирило розказував про пожежу, Оришка додавала: "Та його, паночку, свої пiдпалили". Колiсник мовчки слухав. I не сказав нi слова нi Кириловi, нi Оришцi. Вiн кликнув Христю в кiмнату i зачинився там з нею.

- Що ти злякалася, дурочко? - спитав вiн її, весело зазираючи у її похмурi очi.

- Я тебе, тату, хочу прохати… - почала вона, запинаючись на словах.

- Об чiм? Про що?

- Оддам я тi грошi, що ти дав менi, назад. Хай усе буде по-давньому.

- Як по-давньому?

- Так. Хай слобожани володiють ставком i городами.

- Не кажи менi сього. Не кажи, коли не хочеш сердити, - суворо одказав вiн. - Не буде по їх! Я не хочу, щоб було по їх. Я не хочу палiям привiд давати. Я їх знищу, тюрми ними начиню. Вони не бачили ще мене сердитого! - гукав Колiсник i, кликнувши Кирила, велiв йому передати Кравченковi, щоб не журився, що вiн дав йому дерево з лiсу на нову будiвлю, а поки що хай, коли хоче, переходе жити у двiр до його.

- Тепер лiто, де-небудь перебуде, - додав Колiсник i, позiхнувши, вислав Кирила i Христю i зараз лiг спати.

Сумним та непривiтним став Христi Веселий Кут пiсля того часу. Зд^" ться, у йому нiщо не перемiнилося: людське нещастя, знявшись огненним вихором, знесло одно тiльки Кравченкове дворище на слободi, та й то, помiччю КолiснИковою, вiн уже мiсце розчистив, повiтку нап'яв, сохи на хату вкопує… А в панському дворi як було, так i зосталося. Вiн, як та квiтка, знявши високо свою голову, стоїть на горi, красується на всю околицю, у ногах у його слобода розтягнулася, поза ним лiс буяє. I сонце встає, свiтить i лягає, як i вставало, свiтило й лягало; горове повiтря чисте, прозоре, пахуче… Все те, як i спершу було, зосталося. Тiльки не таким воно здається Христi.

Дворище, чисте i красне, здається їй хижим та лютим, наче шульпiка знеслася угору i звiдти стереже свою здобич. Сонце - таким iскристим, пекучим, мов воно тим тiльки досадити хоче, прозоре повiтря оддає горiлим, садок i лiс - нiмими свiдками людського лиха, котрi глухо шумлять, таємно похитуючи своїми кучерявими головами. Щебетливi пташки i тi їй надокучили. Э нiмою тугою стрiває вона ясний ранок, з тугою ховається вiд прикрого Оришчиного погляду цiлий довгий день, э тугою проводе сонце до спокою i з тугою лягає спати. Нiчна темнота криє її самотнi сльози, з котрими вона удень боїться показатися перед людьми.

Люди, звичаї їх, своє життя навiть спротивiло їй. Все те таке обридле та непривiтне, все те не має нiякої радостi у її серцi, нiякої втiхи. Навпаки - все те буде якийсь таємний страх, котрого вона нiяк не позбуде, з котрим нiгде не сховається. I хоч би одна душа, перед котрою вона розкрила свое серце, котра злила хоч одну сльозину на її болючу виразку. Яка б та сльоза здалася їй i теплою, i цiлющою. Нi, немає! Одинока, як билина в полi, як сиротливе стебло одно одним у степу серед снiгу, так вона серед людей. Частiше i частiше стала вона повертатися до свого пройшлого, до свого життя ще у селi, ще до служби у городi: яке воно здається їй тепер привiтне та утiшне. Тi невеличкi незгоди, той холод i голод, тi недостачi тяжкi не клопотали i трохи її голови; як квiтка у садочку, розцвiтала вона пiд любим поглядом старої неньки. I свiт, i люди здавалися такими гарними, на думцi однi веселощi. Ох, коли б можна все те назад повернути! Коли б можна цiлу вервечку незгод, страждання одним махом руки вирвати з її життя, з якою б охотою вона рвонула! Нiт, не такий писар писав, не таким огненним пером уписав вiн те на її серцi, щоб його можна вирвати. I тепер довiку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… вiятись… Повiя… повiя… бiльше нiчого.