Панас Мирний: Лихо давнє й сьогочасне

- Та годі тобі! - каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди його охрестити.

- Паночку! - скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок - жінка занедужала!..

А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.

У Олексія Івановича блиснули очі.

- То що, що жінка недужа? - спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?

Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… "Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!.."

- То ти не хочеш, питаю? - ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.

- Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля - ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.

- Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! - каже ласкаво Олексій Іванович.

А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.

- Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті буду… Он дочка в мене… Пустіть її, лебедику!

- Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати? - питає пан.

- Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухатися? Простіть на цей раз…

- Та чого ти просиш, дурню? - не второпав пан.- Я тебе до себе в куми прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.

А Федір дума: "Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрошуєш охрестити". І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу.

- То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.

Іде Федір за паном у двір - серце тремтить, душа не на місці. "Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не нагнали! А тепер?" Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлипа.

Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу. _

- Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! - і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.

Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та покойовим, щоб повели Федора й Марину, помили, принарядили й привели в горниці.

Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали [їх] мити, чесати, в нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи нові - жовтинці, штани широкі - оксамитні, каптан із синього єдвабу; підстригли, підголили - так відразу двадцять літ з його обличчя старості зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере: картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла, наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами; на ногах - невеличкі червоні сап'янці; на шиї-намисто добре, хрести та дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не здише!

Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину перед батюшкою - й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру вводить, самому панові кумом стає, а його синові - хрещеним батьком. В'ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже, малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до себе, як вільного та рівного собі!..

Тимчасом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж це видано, де ж це слихано, щоб він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ породила, не своїй кумі?