Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне

- Махнемо через яр навперейми! - хтось гукнув, і декілька з молодих кинулись бігти.

- Постойте! постойте! - загукали на них старші.- Бачите- у вікнах нікого не видко й шибки затулено. Видно, спить панич. Виморився за дорогу та й заснув. Нічого сьогодні його турбувати, хай на завтра.

На завтра - ще ні світ, ні зоря, а вже по Одраді ходить гомін від двору до двору: кому йти? як доступитися?

- Та кому ж найзручніше, як не хрещеній матері? - хтось пораяв.- Хай спершу вона піде, понесе буханця, з приїздом привітає, замовить і за нас слово, вивідає - як там… А тоді вже й ми за нею доступимося.

- А справді, що так!-загукали всі й мерщій майнули всім гуртом до Марини.

Марина тільки що встала й не вмивалася; очі в неї заспані, волосся розкуйдане.

- До тебе. Марино, з проханням! Запоможи- горю! - загомоніли.

- Якому? Що за рада? - питає Марина.

- йди до двору. Доступися до панича, тобі до нього вільніш доступитися- Все ж, бач, хрещена мати; тебе не прожене. Йди, замов за нас добре слово, не дай живцем пропасти. Попроси його, хай віддасть нам Одраду в оренду…

- Як я піду туди? Як доступлюся до нього, коли в мене сорочка драна, одежа лихая? - замовила гірко Марина.

- От ще що вигадай! йди так, покажись такою… Дрантям та латтям скоріш уразиш панські очі!

- Не піду я туди старчихою, не піду! - одрубала рішуче Марина.

Громада задумалася. "От ти й знай! Що ж тепер робити?" - дехто загомонів.

- Хіба на всьому селі не знайдеться ні в кого доброї сорочки або плахти залежаної? - гукнув хтось,

- А справді! Біжи, в кого є, та мчи мерщій! - загукали одрадяни й повернулися до Марини.

- Не турбуйся, Марино, одежею. Нарядимо тебе, як грапиню! Тілько й ти нас уваж.

Назносили Марині одежі - той те дав, другий друге тиче.

- Мою, Марино; надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить,- каже один.

- Бери мою! Моя буде краща,- перебиває другий.

- А моя новіша!- гукає третій.

Толкуються одрадяни… і сміх, і лихо!

Умилася Марина, причепурилася, нарядилася… Де її й старість ділася, де й краса взялася! Хоч і знівечена лихом, притоптана голодними злиднями, отже, як 'прикрила Марина ті злидні доброю одежею та вишарувала лице холодною водою, то воно в неї так і зашарі-дося, краскою грає, зовсім молодою Марина виглядає!..

- Гляди, Марино, щоб ще, бува, в тебе німець не закохався! Та вузлувата тварюка так і стріляє очима, як побачить, що красне!-регочуть одні, а другі радять:

- Знаєш що, Марино?.. Наряджай і дочку та йдіть разом. Покажися, як там кажуть, личком! Вона в тебе така, що не стид показатися. Та. вона ж, здається, і з рідні трохи,- зразу в вічі кинеться. Кров-не вода!..

Нарядила Марина й Килину. Як квітка та поміж травою, так червоніє Килина в новому уборі. Личко в неї хоч і замліле, та біле; очі, як зорі, грають; над очима чорні бровенята дугами послалися, мов бархатні рамця зверху ясні очі оточили, товста коса аж за пояс сягає. А вбори мов но заказу прийшлись на Килину: синя керсетка так і обхопила широкі плечі, високі груди; червона крайка впилася в тонкий та гнучкий стан, а червчата плахта, мов пук квіток, облягла кругом неї. Як наділа ще Килина черевички-сап'янці - картина, а не людина! Усі дивувалися на неї.

- Що то воно значить панського роду та благородного коліна!-дивувалися люди, а найбільш усіх Марина. Вона на Килині добачила своє давнє, згадала про свої молоді літа та аж заплакала.

- І красу, і здоров'я бог дав, та щастя не вгадав! - плакалась Марина.

- Годі, Марино, не плач,-утішали люди.-Не мути краси своєї. Воно так кожному на світі: те є, другого не дістає; одного й багато, а другого ніяк не запобіжиш… Збирайся у двір, пора вже!

Провели Марину трохи не до самого двору, а як Марина ввійшла у двір, чоловіки поприсідали в ярку дожидати: коли Марина буде назад повертати й чим-то їх порадує. Ждуть-пождуть - Марини немає; уже й сонце високо підбилося, уже й на обідню пору повертає, а Марина не показується.

- Наша, братця, взяла! Видно, Марину, як поважну гостю, прийняли-бач, і досі не вертається. То-то розживемося!- радіють одрадяни.

- А що, як Марина нас змилить? - обізвався хтось.

- Як то змилить?

- А так: об собі поклопочеться, а про нас забуде…

- Що це ти, дурню, верзеш! Як же це можна? Хіба не однаково вона з нами страждала? Ще, може, більше від нашого.

- То-то й є, що страждала. ІПро себе більше й дбатиме. Як голодний чоловік, то він і рідного батька за шматок хліба продасть!

- А що ви думаєте! Хіба не правда! - піддержав ще хтось.

- Та ні! Такого не може бути. Марина не така людина та й на собі звідала панську ласку… Певно, не забула того, що якби дід Улас не приберіг, то пропала б; зна, що за свого треба держатись: свій і пожаліє, і не видасть!-забивали баки неймовірним..