Олександр Довженко: Зачарована Десна

Я подивився востаннє вгору на святих, де сидiв увесь їхнiй комiтет, i менi так стало жаль, що я вже не їхнiй, а тут-о, на вiки вiчнi в пеклi, так стало жаль менi, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз пiд дiдовою калиткою, i гiрко заплакав.

Од споглядання пекельних кар менi почало щось пекти в п'ятах, i я прудко побiг через сiни i двiр до клунi навшпиньки, немов по гарячiй сковородi, що її лизала баба язиком. Тодi в газетах ще нiчого не писали про мої аморальнi вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що свiт, якому я належав тодi, дуже гостро реагував на мii одчайдушний крик на сковородi: залопотiвши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури заскугикали поросята. Пiрат прокинувся i гавкнув спросоння: "А хто там менi бiгає по двору?" Вслiд за тим зловiсно рипнули дверi, i на порозi темної комори появилася баба:

- Чого ти ревеш, бодай тобi кiстка в горло?! Щоб ти кричав i не переставав! - I зразу до матерi божої в небо: - Мати божа, цариця небесна! Як не дає вiн менi покою, не дай йому нi на тому свiтi, на нi сьому!.. - Потiм уздрiла в небесах голубiв над хатою та до голубiв: - Голубоньки мої, святi заступники! Та щоб же не бачив вiн вашого пiр'ячка святого i не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього нi кравця, нi шевця, нi плотника, нi молотника...

Далi баба почала творити про мене пiсню, виспiвуючи її, як колядку:

Та нi орача в полi-i-i, нi косарика в лузi,

Не дай бо-оже.

Та нi косарика в лузi, нi купця в дорозi,

Ой нi купця в дорозi, нi рибалочки в морi.

Потiм, коли голуби посiдали на стрiху, вона знов перейшла на урочисту прозу:

- Покарайте його, святi голубоньки, i ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав вiн нi сну, нi вiдпочинку, i пошлiть йому, благаю вас, такого начальника...

Докладної характеристики майбутнього начальник я вже не чув. Менi було не до начальства. Рятуватись треба, поки не пiзно. Залiз я хутко в старий човен, що стояв у клунi в засторонку, i почав думати, що менi робити для поновлення святостi.

От тодi-то вперше в життi i вирiшив я творити добрi дiла. "Не буду,- думаю,- їсти скоромного цiлий тиждень! Носитиму дiдовi воду на погребню, скiльки вiн схоче, i почну ходити до церкви". Далi я подумав, дивлячись на ластiвок: "От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами й хлiбом, аби тiльки ластiвка бачила, на якi дiла я здатний, i розказала Сусу Христу".

Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалiбно пищали, а навколо кубла надi мною їхнi батьки невпинно снували й носили їм комах.

"Що ж його зробить? - думав я, залишивши ластiвок.- Пiду на вулицю шанувати великих людей. Дiд казав, що за це прощається багато всяких грiхiв на тiм свiтi. Пiду знiмати перед ними шапку й казати "здрастуйте". Шапка якраз валялась в човнi. Це була старенька дiдова шапка. Тепер уже нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона була товста i своїм виглядом дуже нагадувала мiдний казан. I важка теж була, як добрий казанок.

Спочатку вона довго лежала в сiнях пiд ступою. Кiшка виводила в нiй кошенят, а зараз кошенят баба потопила в копанцi i шапку викинула в човен, тому i пахла вона вже не дiдом, а котами. Проте розбиратись нiколи було. Аби було що зняти з голови для пошани. Я надiв шапку по самий рот i вийшов за ворота.

Вулиця була порожня. Всi дорослi працювали в полi. Тiльки коло крамницi, на ганку, якраз проти колодязного журавля, сидiв у чорному сурдутi крамар Масiй, дуже схожий на ластiвку. Але перед Масiєм я не хотiв знiмати дiдової шапки. Дiд казав, що у Масiя не було душi, а тiльки сама пара, тому вiн i обдурював усiх, хто тiльки до нього не заходив. За це бог справедливо покарав його, повелiвши злодiям своїм обiкрасти його крамничку карбованцiв, казали, на десять, пiсля чого жiнка й дiти його довго верещали й плакали i сам вiн голосно кричав од бiдностi й накликав на всiх холеру. Наш батько хоч i смiявся з Масiя, як з блазня, проте жалiв i в лиху годину завжди допомагав йому й нi разу не зачепив, навiть нетверезий.

Де ж його найти людину для пошани? Обiйшовши в розпуцi чимало безлюдних провулкiв, я нарештi збагнув, що треба зразу починати вiд старого сусiда Захарка. Вiн-то вже напевно сидить коло хати.

Дiд Захарко був коваль, хоч я нiколи не бачив, аби вiн щось кував. Все моє життя вiн ходив повз нашу хату з цiлим снопом довгих вудок i так гупав чобiтьми, що ми прокидалися вночi, як од грому, коли вiн повертався часом з рибалки. У нього були великi чоботи i такi важкi ноги, що, здавалося, пiд ним вгиналася земля. I ходив вiн трохи нiби присiдаючи, як на сiнi чи на ступi. Борода в нього була, як i в нашого дiда, зовсiм уже сива, тiльки посерединi, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем.