Поза своїм талантом, як се водиться часто серед вузьких фахiвцiв, вiн був людиною немудрою i навiть немiчною.
Як не проклинав вiн ворону, як не загрожував їй кулаками, а не минуло й пiвгодини, як з-за лiсу насунулась велика темно-сиза хмара й почав накрапати дощ.
Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила - хто чим дише i чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря, єдиного мисливця на всю округу, застрiлити її з шомпольної рушницi. I що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялась iз своєї сокорини й перелетiла за Десну на високий дуб. I хоч Тихон категорично вiдмовився стрiляти не дозволену законом божим птицю, вона повернулася з дуба тiльки ввечерi i накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сiно.
Тут читач може сказати, що така ворона нетипова i що дощ мiг погноїти сiно i без її каркання, i без дiдового кашлю, на основi чисто наукового метеорологiчного прогнозу. Я скажу,- так, можливо. Але я й не збиравсь писати про типове. Я описую тiльки таке, що було колись на Деснi якраз тамечки, де в неї впадає Сейм.
До речi, раз уже мова зайшла про погоду i про мисливця, який одмовився вбивати вищеописану ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тiльки для повноти картини спробуємо, змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а, так би мовити, з точки зору качок, що водились у нашому озерi. Зробити це доведеться не так для красоти стилю, як для бiльшої правди, бо вiн же качок убивав, а не вони його.
- О! Вже кульгає...- кряче було стара качка своїм каченятам.- Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було...
Каченята миттю ховались хто куди, качка теж непомiтно зникала пiд воду. На озерi створювалась тиша. До берега наближався Тихон з рябим мисливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робились неслухнянi, збентежена мати качка мiсця собi не знаходить:
- А рятуйте, цiлиться! Бачите? Зараз бахне так, що пiр'я з когось полетить...
Тихон Бобир дiйсно вже цiлився з берега.
- Ну, що ж тепер буде? Ой пробочку, пропали ми... Тихо ж бо, кажу, не хлюпайте, бодай ви повиздихали!..- крякала качка з розпачу.
Каченята притихали й не рухались... Нiде не шелесне...
Так. Ну, тепер, поки гряне той пострiл, ми маємо час розповiсти про Тихона зi свого, людського боку. Чоловiк вiн був бiдний i тому, аби не витрачати зайвих зарядiв, мусив зробитися снайпером. Проте вбивати диких качок йому доводилось нечасто. Чому? Ось чому. У Тихона одна нога не була в злагодi з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою i не розгиналася навiть у снi. Внаслiдок такої дiалектики природи всi качки, нирцi, курочки, чайки, все наше птаство впiзнавало його ще здалека i ховалось у ситняк або у воду, пiд латаття. Так чином навiть крива нога i та часом служила гармонiї природи, її рiвновазi.
Крiм того, гармонiї природи у великiй мiрi сприяла i Тихонова рушниця. Вона була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишенi i надiвав його куди слiд вже перед самим пострiлом. Цiлитись Тихон любив довго.
- Ну стрiляйте вже, дядьку,- шепочу я Тихоновi, а серце завмерло вiд страху: ну, зараз трахне! - Стрiляйте... Он вже випливають... Хiба не бачите... Ну, дядьку!..
Я хутко набираю повiтря i перестаю дихати. Вiд до того чекання роблюся синiм. Однак пострiлу не вiдбулося. В самий найвирiшальнiший момент раптом виявилась вiдсутнiсть курка. Де курок? Вiн, певно, одвалився i загубивсь у травi. Довго ми шарили кругом у травi й пiд кущем, вже сонце почало заходити,- нема курка. Ой який я нещасний! А тут качки розлiтались i сюди i туди. Стара теж помiтила, що в нас дiла поганi, й собi випливла з цiлим виводком.
- Стрiляйте вже, чого поснули! - чути, гукає здалека батько.
- Нi, дядьку, сьогоднi не вийде. Курок, мабуть, чи не дома в жилетцi забув,- сумно вiдповiв батьковi Тихон i закульгав до села.
Я трохи не заплакав. Собака теж зробився невеселий i, покрутившись, знехотя потюпав геть. Качки радiли, гуляли, плескались. Уже i в нiч пiшло, а вони все плещуться.
Щоб ви знали, нi на яку iншу птицю, крiм качок, у Тихона не пiднiмалася рука. I цiлком зрозумiло: всяке птаство, як-от: деркачiв, перепiлок, куликiв, курочок - можна було викосити косою в травi, якщо пiдвернеться або впiймати. А вже там про вальдшнепiв, дупелiв, кроншнепiв - нiхто навiть i не думав, що вона є взагалi з свiтi. Лiтає щось пiд лiсом, як тiнь, а що воно - хрiн його знає. Не вгледиш.
Диких звiрiв теж було мало - їжак, заєць, тхiр. Вовки перевелись, i навiть саме слово "вовк" вважалось вже наче дiдовою лайкою: "га, вовк би тебе з'їв". Водилися леви, ну теж дуже рiдко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу