Адальберт Штіфтер - Вітіко

— Він надто старий і вже не воює, — пояснив Владислав.

— Він із великим загоном піших і кінних пішов до князя, я сам його бачив і розмовляв із ним, — сказав Вітіко. — Любомир, жупан Дудлебів, зі своїм загоном і загонами своїх синів Мойслава, Пустимира, Радости та трьох зятів теж пішов до князя. Ктибор, що з багатьма людьми живе на полях коло Усті, теж пішов із ними до князя. Ти знаєш що-небудь про Дівіша, жупана з Жатеца?

— Кажуть, ніби він коло князя, — відповів Владислав. — Тільки це нічого не змінює, ми всіх їх подолаємо.

— А Божебор, Вшебор, Немой, Хотимир, старий Преда, Юрик і старий Мілота? — запитав Вітіко.

— Усі не можуть бути з нами, — відповів Владислав, — зате ми маємо більшість, і то найкращих.

— То, може, й колишній єпископ Сильвестр, що через тебе проливав сльози на зборах і через тебе зрікся своєї посади, пішов із тобою? — запитав Вітіко.

— Сильвестр уже немічний, — пояснив Владислав, — і не покидає свій монастир.

— Владиславе, — мовив Вітіко, — з людей, які зламали свою присягу, дану в Садскій, у Моравію пішли тільки ті, хто вчинив це задля не своєї країни, а своїх потреб і тепер знову порушив нову присягу. Я здогадувався про це, коли Начерат промовляв на з’їзді у Вишеграді, й пересвідчився в цьому, послухавши розмови на одному святі в садибі Плака. Князі, сини з роду Пржемисла, зреклися вірності своєму родові, бо ж повстали проти найвищого сина роду, якому підпорядковані і якому повинні коритися, повстали, щоб мати вигоду для себе; а син Оттона Чорного Оттон, якого князь повернув із вигнання, давши йому Оломоуцьке князівство, не тільки невірний, а й невдячний; Конрад, що не має ніяких прав на князівський престол, намагається купити його, бо ж, як ти кажеш, в одному документі пообіцяв своїм помічникам поступки, яких вони, певне, вимагали за своє сприяння, а ти, Владиславе, зрікся сам себе.

— Вітіко, невже ти, найвірніший слуга Собеслава, хочеш відступити від нього?

— Я не відступаю від Собеслава, я й далі вірний йому, — заперечив Вітіко. — Твій батько покликав мене до себе, коли сказав на смертному одрі: «Мій первородний сину Владиславе, німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з'їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава». Я закарбував ці слова глибоко в своїй душі, бо вони видалися мені дуже знаменними. Твій батько визнав вибір свого небожа й дав тобі пораду відмовитися від права на наступність у владі над землями, щоб не порушити добробут держави. Ти міг би не виконати волю батька, але ж ти тоді не сказав нічого, ти міг би зі зброєю виступити проти свого двоюрідного брата, щоб обстоювати своє право і занапастити добробут країни; чимало людей підтримали б тебе, можливо, ті найкращі, які тепер проти тебе, і я б, звичайно, пішов під твої знамена, але ти сам зрікся свого права, бо став прислужувати іншому, що хоче стати князем. А тепер визнання Владислава вустами твого батька — це вже утверджене право, його визнали всі, хто обстоював тебе і право у Вишеграді: шляхетний Дівіш, вірний товариш твого батька, що врятував йому життя від змовників, Болеміл, мудрий старий чоловік, що з таким страхом застерігав від жахіть війни за наступність, добрий Любомир, що закликав з'їзд вислухати мене, посланця твого батька, потім Вшебор, що благав ушанувати страждання твого батька, Юрик, Хотимир, військовий проводир Сміл, а передусім бездоганний єпископ Сильвестр, який через тебе занапастив своє чисте життя, — всі вони визнали і обстоюють тепер нове, вже утверджене право, яке ти сам своїм учинком покликав до життя. Ти кажеш, мовляв, я не вірний. А чи вірний ти син свого батька, що був, як панував, поміркований, що не давав панам гнобити народ і сам не пригноблював його, і навіть у мить смерті виявив ще більшу поміркованість, поставивши інтереси країни вище від інтересів своїх дітей? Він дав тобі пораду, я можу навіть сказати, наказ, щоб ти скорився, він не даремно дав її тобі перед такими численними свідками, бо хотів, щоб ніхто тебе не обстоював, коли ти висунеш свої претензії. А чи вірний ти син своєї матері, що тужила за покійним чоловіком, аж поки їй розбилося серце, і чи вірний ти князь самому собі, якщо став посіпакою посіпаки. Я лишився вірним тому, що вважав за свій обов’язок. Я бачу тепер дуже виразно, де лежить правдиве і добре, як казала Болеслава, шляхетна дружина Любомира, я зрікаюся тебе і буду від цієї миті помічником і людиною великого князя Владислава. Ті, хто тут зі мною, не підпорядковані мені, я з ними лише як земляк, я сам вирішую за себе і не знаю, що вони робитимуть, але, якщо вони дослухаються до моїх слів, то підуть до князя; тільки одне я знаю твердо: якщо ти зі своїми вершниками захочеш зачепити бодай волосину на моїй голові, вони як вірні земляки не кинуть мене напризволяще.