Адальберт Штіфтер - Вітіко

На світанку корабель поплив далі, а Вітіко та Раймунд знову вмостилися на покрівлі. Корабель проплив повз давнє місто Бехеларен, повз фортецю і собор Мельк, а потім знову упірнув в ущелину, довшу і глибшу, ніж ті, по яких пропливали досі. На вершинах, порослих густим лісом, стояли замки, належні роду Гунрінґів та іншим, край води стояли церкви та села, стелилися луки й поля, зеленіли виноградники. Коло села Штайн ущелина закінчилася, і корабель знову плив по дуже широкій відкритій рівній місцевості. Проминув містечка Штайн і Кремс, давнє місто Тульн. Коли сонце вже наближалося до обрію, корабель знову підплив до гори. То була гора Каленберґ, на якій стояв замок маркграфа Австрійського. Корабель проплив гору, проминав городи, садки, лісочки та будинки, а коли споночіло, пристав до берега міста Відня. Тепер уже всі люди повиходили з корабля. Вітіко і Раймунд вивели своїх коней на берег. Потім Вітіко звелів перенести з корабля своє майно і навантажити на в’ючних коней і поїхав разом із ними та Раймундом до заїзду «Зальцґріс». Там вони й ночували.

Наступного ранку доглянули коней, а потім Вітіко пішов крізь міську браму до церкви Святого Руперта, що стояла на високому березі, й помолився. Повернувшись, разом із Раймундом спорядив коней і поїхав далі. Вони їхали краєм міських ровів аж до місця, яке називали Фраюнґ, тобто «звільнення», бо там надавали притулок злочинцям, що тікали. Проминули Фраюнґ і поїхали вбік від міста на зелене поле, де стояло багато хат, чимало городів були обгороджені, вряди-годи спиналися вгору дерева, а на багатьох стовпах і решітках буйно розрісся виноград. Вершники проминали хати, городи, дерева і виноград, аж поки дійшли до лісу, що тягнувся до верхівки гори Каленберґ. Далі їхали лісовою стежкою до замку маркграфа Австрійського.

Добувшись до брами замку, Вітіко постукав молоточком. Відчинилися дверцята коло брами і вийшов вартовий. Запитав імена вершників. Вітіко назвав. Вартовий одразу зайшов усередину й відчинив одну стулку брами. Вершники заїхали на подвір’я, спішилися, і до них підійшов чоловік, сказавши, що він служить маршалку ясновельможного маркграфа і подбає про коней. Вітіко і Раймунд разом із тим чоловіком завели коней до стайні і нашвидку подбали про них. Потім той чоловік завів їх до вартівні й пішов. Трохи згодом прийшов інший чоловік і сказав, що вершник, якого звуть Вітіко, має йти за ним. Вітіко наказав слузі дбати про коней і чекати на нього в стайні або у вартівні, а сам пішов із чоловіком, і той повів його сходами вгору, потім по коридору й завів до кімнати, де сиділи й пряли молоді дівчата. Тут слуга лишив Вітіко й вийшов у двері. Одна дівчина піднялася від веретена, відчинила двері в наступну кімнату, зайшла туди й за мить повернулася, сказавши, що Вітіко можна заходити.

Вітіко зайшов у кімнату. То була простора кутова кімната з чотирма вікнами на двох стінах. Під однією внутрішньою стіною стояв дерев’яний хрест зі Спасителем. Перед хрестом виднів молитовний ослінчик, застелений коричневою тканиною, а над хрестом був дашок із точнісінько такої самої тканини. Вся кімната була оббита дубовими панелями. За столом сиділи чотири жінки в темно-сірому вбранні, поли якого стягували пояси. З білими чепчиками на головах жінки сиділи за широким столом і працювали голками, виготовляли якусь вишивку. Дві з них були молоді, одна — середнього віку, ще одна — вже похилих літ. Жінка середнього віку сиділа трохи глибше, ніж старша жінка, а молоді — ще глибше. Та жінка мала лагідне обличчя з гарним сяйливим біло-рожевим кольором шкіри. Її очі були сині, а коси, що витикалися з-під чепчика, були біляві і, здавалося, бліднули на очах. Найстарша жінка теж мала гарне і сповнене приязні обличчя, але її рум’янець був блідіший, ніж у решти жінок. Очі мала темно-сині, а сиві коси були білі, як чепчик.

Вітіко, зайшовши до цієї кімнати, зняв шапку, тож русяве волосся огорнуло його обличчя, вклонився і мовчав.

Найстарша жінка підвелася, поклала голку на стіл і мовила:

— Ти дивуєшся, Вітіко, що опинився в цій жіночій кімнаті. Трохи побудь тут і, щоб довести, що ти не зневажаєш нас, сядь.

Одна з молодих жінок підвелася й хотіла присунути Вітіко стілець, але він ступив уперед, узяв стілець, а коли жінка пішла на місце, сів на нього. Найстарша жінка теж тепер сіла, а потім заговорила знову:

— Вітіко, оскільки ти тепер серед нас, я вітаю тебе. Я Аґнеса, вдова Леопольда, передпопереднього маркграфа Австрійського, донька імператора Генріха IV.