Рід Майн - Вершник без голови

- Ото була б чорна постіль! - жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою.- Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

- І мені теж,- озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид.- Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною [10] Плутон і Прозерпіна - в античній міфології бог і богиня підземного світу. , і...

- Го-го! - вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер.- Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

- Не радив би вам усім надто тішитися,- втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під'їхав до них,- бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

- Що ти хочеш цим сказати, Касе? - запитав плантатор.

- А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п'ять миль - та, мабуть, і всі шість,- а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

- Але навіщо б йому нас обдурювати?

- А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

- То наведи нам хоч одну з них! - зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети.- Ми готові тебе вислухати.

- Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт,- насмішкувато відповів Колхаун.- А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

- Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

- Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці,- чемно, але владно зажадав він.- Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

- Та ні, дядечку,- відповів колишній капітан уже не так затято, як перше.- Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

- Як це розуміти?

- Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш,- та навіть і більші,- грабують, убивають...

- Який жах! - вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

- Індіанці? - спитав Пойндекстер.

- Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір'ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе,- за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

- О Боже, Кассію! Це ж таки серйозне звинувачення.

Невже ти хочеш сказати, що цей кур'єр,- якщо він справді кур'єр,- заманює нас у пастку?

- Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

- Можливо, але малоймовірно,- з притиском озвався з карети глузливий голос.

- Ні! - вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову.- Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус - його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на Саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий із звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

- Ось послухайте, що тут написано,- сказав юнак, під'їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: - «Кипарис уже видно».

- Де? - спитав Пойндекстер.

- Тут намальовано руку,- відповів Генрі,- і вказівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.