Михайло Коцюбинський - Фата Моргана

Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері.

— Іди ж, мІряють-бо…

— Хто міряє? Що?

— Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити…

— Яку землю? Що ти мелеш!

— Всяку… поміж людьми… Іди доглянь, щоб нам одрізали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дістанеш…

— Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Мені на пошту треба йти.

Маланка позеленіла.

— Ти підеш мені?

Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда як мара.

— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі, може, байдуже, дак-мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш. Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!

І бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вхопила з припічка рубель і замірилась на його.

— Iди, бо тут тобі смерть буде!..

Вона ладна була його забити, Андрій це бачив.

— Тю, дурна! — знизав він плечима: — таже бачиш — іду… — Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.

Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона осміхалась. Такі чудні пани. Ходять собі по полю та й міряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бідну, одріжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Іди, кажуть, бабко, додому, ми не те міряємо… А самі регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласці… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить… Стійте, стійте, може, і в неї голова недурно на в'язах… Хіба вона не зміркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю ділять, то тут така б Содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бідну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрій прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скінчила прокльону, не могла лаятись нині. Вона була такою доброю сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона навіть приспівувала, а тріскуче полум'я сухого ломаччя немов раділо разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт і хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама осміхалася до себе. На ніч змила Гафійцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрібушки і кісники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.

— Може б, ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? — питала вона Андрія і дiстала з скрині єдину його святочну одежу. — Закропи душу ягідками, ковалиха дала.

Андрій давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Осміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах чулась міць, в руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.

З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потому поїхали. Маланка вічно крутилась думкою коло тої події, розпитувала людей, снувала надії. Говорили ріжно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшениці. Це на насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка і сушила на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато всяких вузликів з насінням — великих і малих — і раз у раз щось сушилося на вікнах.

— Куди ти його подінеш? — дивувався Андрій, — Адже у нас усього-навсього дві грядочки.

Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою.

— Не журись… То вже моя голова в тім…