Олександр Довженко: Мати

— Де ж це було, голубоньки? — спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши руками.

— Далеко. Кілометрів п'ятсот.

— Давно?

— Та більше місяця. Вже й кості позростались.

І показали вони матері страшні свої каліцтва і шрами.

— Ой рятуйте...

— Нічого, рідна. На живій кості наросте. Ми такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролізем через фронт хоч попід снігом, — утішали стару Марію Стояниху невгамовні діти.

— Ну, що з вами вдієш? Отакі й мої...

Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині, та не абиякої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же Стояниха отак просити для себе.

Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку наблизився раптом гарматний рев. В село ввалилася на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула та в хату:

— Діточки! Йдуть!

Німці на порозі.

—Що за люди?

—Сини мої.

—Брешеш!

— Не брешу, клянуся!

— Обшукати хату!

— Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!

— Гальт! Ваша мати?

— Мати, — сказав Рябов.

— Брешеш, комісаре! — та за зброю.

Стала мати перед дітьми. Обох затулила.

— Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! — заплакала Стояниха.

— Нащо ж ти ховала?

— Боялася. Ви такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!

— Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! — зареготав німецький сучий син.

Через дві години зігнали німці на майдан усе село на очну ставку.

Поставили Пшеницина і Рябова перед селом. Глянули вони на людей, ні одного знайомого обличчя навкруги.

— Прощай, Урал, — прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.

— Прощай...

— Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? — билася Стояниха, мов чайка об дорогу. — Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!.. — благала мати німців і людей.

Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.

Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.

— Палажко, скажи — сини, бо прокляну на цьому і на тому світі, — шептала Марія Стояниха. — Бог тебе спитає, Палазю...

Палажка мовчала.

— Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.

Всі завмерли і не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.

Комендант почервонів. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.

— Ну?

— Сини, — сказала Палажка й потупила очі.

Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку.

Вона впала додолу, як сніп, не встигши й крикнути.

А він раптом до льотчиків:

— Ваше прізвище?

— Ой! — застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вони не спитали по неуважності своїй дурній.

Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вона чула, мов крізь сон, як гукали до неї Пшеницин і Рябов:

— Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!

Зчинилась стрілянина.

Вони лежали на снігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б'ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.

— Не вішайте, не страміть мене. Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...

Не дали. Тоді вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.

— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...

Сама наділа.

— Діти... — та й одділилась од землі.

Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, ні туги, ні скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серце і грізний гук возвістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.

— Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідну вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.

Потім він підійшов до хатища, взяв жменю попелу і загорнув у хустку.

— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце.

Проходили дорогою на захід бойові загони.

— Боєць Стоян!

— Іду!

— Що за женщина висить?

— Мати!

— Мати?

— Мати, товариші, рідна мати…

— Рота, стій! Шапки геть!… Вперед марш!