Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

Тихо йду, тихо йду,

Та вода по каменю,

Та вода по білому, Тихо йду.

— Уляно Василівно! — пролунав у тиші тоненький дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.

— Ви вбивали фашистів?

Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще раз обвела очима порожній клас і повернулася в учительську.

Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вам за визволення з німецько-фашистського ярма.

Уляна. Скажіть, це ви замазували в підручниках портрети?

Мандрика. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...

Уляна. Що?

Мандрика. Слово честі, нічого, клянусь честю. Той, як його, це ж, повірите, я мало не втік до партизанів.

Уляна. І що ж вам перешкодило?

Мандрика. Ну, якось так зразу не той, не бігтимеш. Ви не знаєте фашистів. Це такі страхітливі вороги людства. Я плакав.

Уляна. Я розумію сльози вдів, матерів, дітей.

Мандрика.Я проклинав їхі

Уляна. Справді?

Мандрика. Я їх ненавидів!

Уляна. Саботували? Чинили озброєний опір? Навчали стійкості учнів і батьків?

Мандрика. Я? Так, безумовно.

Уляна. Сіяли віру в нашу перемогу? Чекали на нас?

Мандрика. Вас? Ви ще питаєте!.. О!

Уляна. Не треба.

Мандрика. О!.. Ага, ой...

Уляна. Скажіть, що говорив мій батько перед смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учні?

Мандрика. Які?

Уляна. Де дівчатка, де майбутні матері нашого народу?

Мандрика. Не знаю. Там, у них.

Уляна. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповіли?

Мандрика. Це що — суд?

Уляна. Ні. Вчителя запитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви злякались?

Мандрика. Ні... я...

Уляна. Не бійтесь. Сьогодні судиться весь світ, всі народи, вся філософія, історія, політика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.

Мандрика. Так... той... Дозвольте.

Уляна. Хто ви? Для чого ви живете на світі? Скажіть, що винесли ви з страшного змісту війни? Що ви робили тут?

Мандрика. Але ви не знаєте, що тут робилось. В світі діється щось таке...

Уляна. Я питаю вас про мале: що робили ви?

Мандрика. Я страждав. Тут таке діялось...

Уляна. Те, що тут діялось, не сподіється ніколи. Це був час героїв і мучеників нашого народу. Шкода мені, що ви не стали ні тим, ні другим. Все життя ви проходили навшпиньки, — сказала Уляна і пішла до дітей.

— Уляно Василівно, ви вбивали фашистів? — знов запитала Настя Гулакова.

— Ні, діти, ні, я не вбивала. Я тільки рятувала наших солдатів від смерті.

— А як ви рятували їх?

— Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев'язувала їх рани, давала їм свою кров.

— І багато ви крові віддали?

— Багато.

— Ще розкажіть.

— Я посміхалася їм, говорила привітні слова.

— А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?

— Ні, твого батька я не бачила.

Уляна вирішила перемінити тему розмови.

— Слухайте, діти, сьогодні великий день. Наші війська очистили Батьківщину й б'ють ворога на його території. Сьогодні в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.

— Тарас теж убив двох фашистів, — сказала Настя.

— Трьох.

— Який Тарас?

— Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи на міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.

— Тарасе, це правда?

— А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.

— Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Тарас повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.

— Ото не бачив, — махнув рукою Тарас і відвернувся.

— А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.

— Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.

— Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.

— А я хочу хліба.

— Так. Ти?

— І я хліба.

— Ти?

— Я хочу автомат.

— А мені плакати хочеться і їсти хочеться.

— А ти?

— А я хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати в хаті.

— А ти, Гупало?

— Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий хлопчик і гидко вилаявся.

— Не смій лаятись. Це соромно й гидко.

— Він самогон пив.

— Він уже був п'яний. І курив сигарети.

— Ти був п'яний?

— Був гетрункен драй маль.

— Більше не будеш?

— Не буду... Мені б лише вирости.

— Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.

— Правда.

— А Вася Ступак женитись буде.