Олесь Гончар - Берег любові

Не подобається Ягничеві ця піратська комедія, дурні оті сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:

— Ніж тут комедії розігрувати, спершу б навчилися уважніше замовлення виконувати та менше посуд били, пірати доморощен!... А то повиряджались папугами, а діла з вас...

— Вчимося, діду! На помилках вчимося, — відповідали «пірати».

Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфліктує з другим: не вміють бігати, вайлуваті, неповороткі, хіба такого він узяв би на судно? Чи такий здатен під шквалистим вітром білкою вгору на фок чи бізань, як його курсанти? Весь час порівнює, ставить їм у приклад тих, що без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубриків на аврал.

— Це вже ми чули, — незлостиво відбороняється кельнер від старого. — Яке судно, такі й аврали. Замість вітрила флюгер якийсь поставили... Ковчег ваш по черево в піску та в бетоні, а ви все думаєте, що кудись попливе...

Удар цей для Ягнича найболючіший, а чим заперечиш? Не без підстав дошкуляють «пірати», потішаються, зуби покачують. Комедіанти для нього вони, а от решта відвідувачів ставляться до хлопців значно терпиміше, претензій не чути, а що повиряджались піратами, то це навіть цікаво, викликає усмішки: жарт; розвага...

Коли ж увечері з'явиться джаз з таких самих «пірагів» патлатих, коли розташуються та вдарять електрогітарами, завищать, заверещать у підсилювачі, аж вуха тобі тріскаються, тоді Ягнич на знак протесту й зовсім залишає палубу.

— Ной відбув, — з полегкістю сповістить котрийсь із «піратів».

А Ягнич іде до моря послухати в звечорінні іншу музику, ту, одвічну, яка йому ніколи не набридає. Піде й піде понад смужкою прибою, аж до кінця пляжів, спустілих і засмічених, іноді зустріне двійко Коршакових гусей, що теж мають звичку виходити вечорами, ніби на прогулянку. Колись, малим бувши, пас і гусей: як ідуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють між собою, перегелгуються скоромовкою: «Подва-на-ко-ло-сок... по-два-на-ко-ло-сок...» Тоді він розумів їхню мову, тепер не розуміє. Біліють у темряві, дибають кудись, вайлуваті. Давня птиця, одвіку свійська — потомки тих, що колись нібито Рим врятували, ґелґотом розбудивши варту, коли вона задрімала біля воріт Вічного Міста...

Удосвіта, тільки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрігшись у допотопну, що була колись кінською, гребку, добуту в Чередниченка (вона там вважалася списана в брухт), він поволі скородить, боронує берег — воює своєю пружинистою, гострозубою за чистоту кураївських пляжів. Сам зголосився, взяв таку місію на себе, і гребка ця — його власна самодіяльність у боротьбі за зразкову чистоту надбережжя.

Обіцяють механізувати його працю, а поки що ось так, впрігшись у гребку, як рикша, посувається з насупленим виглядом, геть змітає кубла, ошмаття паперу, пляжницькі покидьки.

— Більше не пускатиму «диких» на пляж — кине, коли до нього привітається котрийсь із ранніх шахтарів, що вже з рушничком розігнався до берега. — Хіба цс люди були? Пітекантропи, а не люди.

— Мезозойці! — відгукнеться шахтар жартівливою підтримкою. — Сто років їм до культури!

Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить, позмітає все, що за день накублять, не зоставить сліду пляжницьких кочовиськ. І лише де натрапить на споруди з мокрого піску, напередодні старанно виліплені дітьми, на мініатюрний середньовічний замок з дбайливо виведеним комплексом веж, мурів та захисних ровів або загледить піщаний, зліплений дитячими руками кораблик (зародок «Оріона» з увіткнутим зверху вітрильцем із черепашки), — при зустрічі з таким витвором Ягнич на хвилину затримається, уважно огляне роботу невідомих майстрів дошкільного віку, потім обмине, щоб не зачепити, не зруйнувати творіння дитячих рук, і, знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далі.

До судна-кафе інтерес його тепер помітно підупав, у той бік майстер рідко й поглядає. Краще за всіх інших розуміє він недосконалість витвору. І хай не думають, що духу забракло, — цього вистачило б, але який-то вже вітрильник, якщо він сидить на місці? Вітрильник будується для руху, для лету, для молодості — ось у чім річ... Стерно Ягнич поставив, ринду почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вітрила співучі? Пластик — він пластик і є, живої парусини це не замінить, а справжнє парусся тут не поставиш, на півнеба не розів'єш його, оте, що по ниточці зіткане, що не зрівнянний звук під вітром видає, тонко бринить у вишині або, як кажуть, співа... Парусина б знайшлася, пошив би і озброїв на диво, але постав тут справжнє, то перший же вітер як налетить, виверне разом із щоглою, із корінням. Для посудини, що сидить на місці, парус небезпечний. Справжнє, могутнє парусся, туге та співуче, воно лише для судна, що рухається, що соколом серед просторів летить, як твій «Оріон»!..