Олесь Гончар - Людина і зброя

Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.

- Вішатись зібрався?

Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:

- Швидше сам когось повішу!

І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.

- Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! - волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.

- Ану стій! Стій! - перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. - Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?

- Від нахаби чую!

Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.

- Ти вже воюєш? З жінками?

- Відчепись…

Богдан з огидою відкинув його і так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.

- Оце стрибок! - піддав жару Духнович. - Можна сміливо зарахувати за норму ГПО!

Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію. Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:

- Я тебе запам'ятаю, циганська мордој

І, побрязкуючи каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.

- Спасибі, хоч студент заступився, - з вдячністю глянули на Богдана жінки. - Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять…

Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» - двадцятий вік… А в подвір'ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб - такий наказ штабу ППХО.

Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.

Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…

- Всі брати мої підпадають, - глухо промовив Степура.

- І родичі теж.

- А мій батько уже давно там, - сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. - Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки - ні в тин ні в ворота…

- Гадаєш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. - Чи ми вибракувані?

Духнович розгублено закліпав очима:

- А відстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. - У нас же відстрочки до закінчення університету!

- Які тепер відстрочки, - нахмурився Богдан і глянув на Таню: - Де ж нам пообідати?

- На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.

В темряву занурилось місто.

Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.

На дахах будинків - пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні - свисток міліцейський.

З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.

Не листоноші - розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під'їзду до під'їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника:

- Який номер?

А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:

- Номер, номер який?

В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.

Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно - у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.

В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка - справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом - вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, - ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.