Олесь Гончар - Людина і зброя

- Історики, шикуйсь!

Дукнович виривається з материних обіймів і кидається до шеренги. Мати якусь мить ще тримає руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син уже за межею її материнської влади, вже там, де діють інші, залізні закони, де лунають інші, залізні слова:

- Кроком руш!

Як їх багато. Студенти й студенти. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки… Ідуть, чітко карбуючи кроки по бруку, і він, її Мирон, от-от загубиться між ними із своїм рюкзаком. Ось він на мить озирнувся, помахав їй рукою, і навіть в цю болючу прощальну хвилину не обійшовся без жарту, на ходу відкозиряв матері, кинув усміхаючись:

- Прощай, мамо, не горюй!

І ці слова враз підхопила вся колона, і вони стали піснею. «Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцілуй», а їй, матері, аж мурашки пробігають по тілу від того, що ці випадково, наче жартома кинуті сином слова вже лунають над колоною крилатою піснею, могутнім прощальним криком юнацьких сердець. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть… Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути - клекоче сльоза. Прощальною піснею жбурляє колона матері в обличчя, і рветься серце від їхнього співу, що ніби вихлюпнувся з університетських коридорів, з недавніх їхніх безжурних комсомольських зборищ.

Пустіє, безлюдніє вулиця - вулиця Вільної академії, що бачила студентські барикади 1905 року і вирувала мітингами в 1917-му, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на центральну магістраль, витягується в напрямку на заводи.

Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають?

Студбат іде. Студентський батальйон добровольців проходить містом.

Студбат - дивне це слово, віднині назавжди ввійде воно в материне життя, в її безсонні ночі, материнські тривоги. Квапливо йде вона в гурті проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблискує рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкидає наліво й направо матерям жарти та підбадьорливі прощальні усмішки. Поки що усмішки на юнацьких обличчях і жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже бачить їх в крові на операційних столах, вже це йдуть повз неї то вбиті, то поранені, то пропалі безвісти…

Вона не знала до останнього, що син її йде, що він був у райкомі. Дізналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лікар, вона теж тепер в армії насилу відпросилась сьогодні в начальства проводжати сина, а батько й зовсім не зміг: військовий лікар, він зараз дні й ночі у військкоматі, в комісіях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобілізовані, яких він відправляє туди ж, куди йде оце їхній син.

Сусідка Духновичів по квартирі, яка не приховує того, що хотіла б бачити Мирона своїм зятем, дізнавшись, що він іде, прибігла в кухню, розполохана, стривожена ніби ще більше, ніж мати:

- Куди ви його пускаєте? Що ви собі думаєте?

- А що ж робити?

- Обоє лікарі, хіба ж довідку ви йому не добудете?

- Яку довідку?

- Про стан здоров'я…

Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все перевернув на жарт:

- Поганої ж ви думки про моє здоров'я, Семенівно, - сказав, злегка плеснувши сусідку по спині порожнім рюкзаком. - Та гляньте, які ось у мене біцепси на руках. А крім того, духовні м'язи. Ви мене ображаєте цими розмовами про довідку.

Жарти жартами, а кому, як не матері, краще знати, яке в нього справді здоров'я, як легко чіпляються до нього всякі хвороби, а хто ж буде їх там одганяти від нього, адже матері не буде коло нього в окопах.

Біля мосту вона відстає: студбат прискорює крок, прямуючи по залитій сонцем вулиці заводського району. Заводи й заводи. Проміж ХПЗ, «Серп і Молот», ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугуївський тракт, стелеться їхня путь…

Духнович, оглянувшись востаннє, ще бачить на мосту силует матері серед інших матерів, і все, що йому хотілось би сказати їй у цю мить, тільки клекоче в ньому, душить його, обпікає. Ніколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одірвати її руки від себе. Сьогодні він вперше побачив матір у військовому. Гімнастьорка новісінька, аж шелестить, і петлиці з відзнаками на поморщеній білій маминій шиї, і сивина з-під пілотки, такої на ній недоречної… Все місто мовби повито зараз її смутком, її любов'ю. Місто барикад, бастіон заводів, фортеця сили індустріальної, місто, що, як витвір самого народу, звелося серед мальовничих просторів Слобожанщини… Кам'яне, розігріте сонцем, громаддя, що пашить обабіч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилює. Дивиться на стіни, і хочеться крикнути їм: «Я люблю вас, стіни!» Дивиться на камінь і волає душею: «Я люблю тебе, камінь!» Оце воно, те каміння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, місто мого дитинства і юності!