Олесь Гончар - Людина і зброя

Перебродимо через просо, високе, як бамбук, ряснисте. Це сорго, червоне просо, у степовиків воно на віниччя йде. Тільки стали обережно вибродити з нього, як раптом - що таке? Музика десь поблизу, радіо гомонить. Не по-нашому гомонить. Присівши, бачимо з гущавини, як по відкритому полю, що розляглося далі, переміщується якийсь вогник, в іншому місці видно розкинутий намет, і то біля нього радіо. Сміх чути, музику, голосне веселе тарабаркання… А далі в степ темніє щось купами по землі…

- Літаки! Аеродром!

Аж холоне душа з несподіванки.

Так, то літаки. Це ми з ходу наткнулись просто на їхній польовий, може, тільки сьогодні освоєний аеродром. Вогник - то, видно, вартовий ліхтариком присвічує, а в наметі й зовсім усе освітлено, ніякого маскування. Радіо слухають, вечеряють, жирують у завойовницькому своєму наметі, їм весело, їм спокійно, виставили до літаків одного чи двох вартових і можуть не турбуватись за цей свій степовий аеродром, на якому вони, може, тільки сьогодні посадили свої переможні штурмовики та винищувачі.

- Якби оце танк, - тихо озивається до мене Вася-танкіст, - ах, походив би я там гусеницями по їхніх «хейнкелях». - І раптом підводиться. - Знаєш, я піду. В мене ще є ось гранати. Я підкрадуся, підповзу…

Ми коротко радимося і вирішуєм: так! Нападати! На поміч танкістові зголошується Татарин. На поясі в нього кинджал-багнет, і я знаю, як він уміє ним орудувати. Підуть двоє, решта їх прикриватимуть звідси.

Борозною вони швидко відповзають від нас у той бік, де ходить вартовий.

- А як же з цим? - шепоче біля мене Заградотрядник. Це він про німця, що, прищухнувши, лежить між нами затиснутий. - Я вже, правда, закляпував йому рот, щоб і не пискнув, але ж він довгоногий, гад! Як стрибоне, хіба його втримаєш, за два стрибки буде біля своїх!

Полонений лежить, не шурухне. Я відчуваю ліктем напругу його тіла. Воно скрутилось м'язами, підібралося справді, як для стрибка, а очі його вже там, де музика, де порятунок. Але хай тільки спробує. Ось він поворухнувся на ліктях, і в ту ж мить чийсь багнет уже ліг йому між лопатками, притиснув його до землі.

Попереду ще гучніше веселиться, ірже реготом проклятий завойовницький отой намет, так нахабно розкинутий серед нашого степу, розкинутий, може, саме на тому місці, де стояли колись завойовницькі юрти кочівників… Зараз там відводять душу фашистські аси. Ми беремо їх на приціл, беремо на приціл весь намет разом з його світлом, сміхом, музикою. Напружуючи зір, стискаючи зброю, ждемо. Ми повністю розуміємо ступінь небезпеки, ми вперше, перебуваючи в оточенні, виявляємо себе. Але ж така нагода, і ми не беззбройні, ми готові до цього бою, чим би він не кінчився для нас.

Товариші розтанули в темряві, а вартовий ходить. І враз його не стало: упав, навіть не скрикнув.

- Напоїли, - шепоче Заградотрядник. Коли перша граната рвонула літак, ми залпом відкрили вогонь по намету. Без продиху я розрядив по ньому свій диск. Доки закладав другий, між темними силуетами літаків зблиснуло полум'я, ще гримнули два вибухи - один за одним. Панічний гелгіт, стрільба, ракети тут і там вже розтинають темряву. Ми ведем вогонь по літаках, по намету, по вартових. Ми не зійдемо з місця, аж поки товариші не повернуться!

Неподалік чуємо з темряви стогін, і я з Духновичем кидаюсь туди. Це танкіст.

- Я поранений. Візьміть мене… Ми хапаємо, тягнемо його мерщій в наші бамбукові хащі.

- А де Татарин?

- Татарина нема. Не буде. Його вбито.

За кілька хвилин ми вже тікаємо, відступаємо в глибінь степу, через проса, через соняшники. Озираючись, бачимо, як над аеродромом заграва встає: горять літаки! Горять!

Чуємо за собою лемент тривоги. В небі розливається мертвотне світло ракет, мерехтять пунктири трасуючих куль. Наелектризовані боєм, з лихоманковим почуттям відходимо все далі, а ті кидають і кидають услід нам ракети, але до нас вони вже не долітають.

Танкіста ми несемо на плащ-палатці, несемо вчотирьох, і німець несе, важко дихаючи, міцно тримаючи один із кінців плащ-палатки.

Поранений дедалі дужче стогне, він стікає кров'ю, його треба негайно перев'язати. На пагорбі біля скирти зупиняємось. Звідси добре видно вогнища палаючого аеродрому, стрілянина там все не вщухає, ракети шугають у небо.

- В кого є індивідуальні пакети - сюди! Похапцем розриваючи один за одним пакети, беремося з Духновичем перев'язувати Васю-танкіста. Зараз хоч абияк, вдень роздивимось, перев'яжемо краще. Рана у спині, порвані ноги. Вже ми кінчаємо перев'язку, коли Гришко, що шарудить біля скирти, зненацька приголомшує нас новиною: