Олесь Гончар - Людина і зброя

Шелестить трава під ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.

Важко передати всю силу нашого устремління вперед, жагу вирватись із оточення. Вся сила, енергія вся - на прорив. Вперед, вперед! Тільки б вирватись! Тільки б пробитись! За всяку ціну! Будь-що!

В путі зустрічаєм зорю світанкову, але вона не радує нас: перед нею, перед світлом її, як нічні створіння, мусимо ховатись, щоб ждати знову темноти.

Вдень нас не видно. Вдень ми як звірина степова. Відлежуємося по бур'янах, по колючих лісосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом, бо сонце палить згори на нас і вітер не проб'ється до нас у гущавінь. Прокинувшись, бачимо небо над собою і в ньому деколи орлів.

Не знаємо, хто зостанеться з нас живий. Може, всі порохом станемо, вітром, травою… Може, оті орли вип'ють з нас очі в степах. Але, здається, й травою ставши, почуємо радість, коли все це скінчиться і розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть відроджені печі «Запоріжсталі».

Чи звідси ти чуєш, Таню, мене? Може, справді існує в природі якийсь таємничий магнетизм, якісь недосліджені струми, імпульси, що передають людські думки від мозку до мозку - на відстань.

«Пиши хоч у думках…» Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськім таборі, і ось я посилаю тепер тобі ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.

Зараз ти від мене на відстані зірки, і хай душа вільно говорить до тебе, як до зірки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко - називатиметься ця зірка моя.

Як часто я стримував у собі свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собі волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серці, - хай воно говорить само. Зараз звідси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче - не можна. Руки твої люблю, що мене обіймали, очі, що так сонячне до мене сміялись. Примхи твої, й легковажність, і ревнощі - все люблю. Коли ще на Київщині, в першім випробуванні, підвівшись живим з-під шквального мінометного вогню, побачив під хатою дивом уцілілу серед чорного виру війни високу рожу, розпалахкотілу на сонці, ти мені уявилась, як вона, - вся в красі, в шепоті, в замріяному устремлінні вгору кудись.

Ти мені найдорожча людина на світі, але, страшно подумати, іноді мені надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у мені твій суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тільки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душі тільки ненависть. Без близьких, без рідних, один у світі, як багнет. Без любові, може, легше було б нам воювати і вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вір. Любов якраз і дає нам силу, здатність переносити все.

Біля мене лежить Духнович. З усього студбату біля мене він зостався один. Ти не впізнала б тепер його, нашого Мирона. Заріс рудим, у вухах земля, з протигазної сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Ті, що не забракували його в райкомі, можуть не червоніти за нього: він став солдатом. В боях на Дніпрі і пізніше, уже по цей бік, в степовій Україні, я бачив його безстрашність, байдужу якусь, ніби фатальну, але безстрашність. Неймовірно швидко війна перековує людину на свій лад. Ще «Іліада» бриніла нам у вухах, а ми вже були готові вбивати. Уяви собі, той самий Духнович, що в університеті так і не навчився ні ходити як слід по азимуту, ні стріляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як він робив це, а потім зізнався мені:

- Розумієш, Богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбити, вбити собі подібного, якого-небудь співплемінника Шіллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?

Як давно ми вже воюємо! Як зістарила кожного з нас війна! Вже ніби не місяці а роки, десятиліття одділяють нас від студентських аудиторій, від бібліотек, гуртожитків, від сонця студентської юності… Йдучи по степу оточенському, десь в далечі недосяжній бачимо рідний університет, і залізобетонний хмарочос Держпрому, і ті заповітні райкомівські двері, крізь які ми вийшли в цей буремний, розвирований світ. Прийдуть після нас інші покоління, буде в них інше життя, інші звичаї, і буде їхнє життя, напевне, легшим, ніж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого горіння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звідси, з рівнин скіфського степу, гігантська будова Держпрому для нас як маяк. Оті хмарочоси новітньої індустрійної України в каскадах бетону і скла, вони й тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, і кличуть, і мають для нас значення символічне.