Олесь Гончар - Людина і зброя

Над селом вставав дим. Горіла щойно підпалена емтеесівська нафтобаза, вулицями мчали підводи кудись униз, до моря.

- На косу давайте, на косу! - гукнув їм голова сільради, коли вони зупинилися біля лікарні. - Район уже не відповідає, - на підтвердження своїх слів він показав їм затиснуту в руці телефонну трубку з обірваним проводом.

Хоч як спішили, а таки заскочили до тітки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились і коло Ольжиного двору, але в хаті та в дворі уже пусто - тільки цуценя під хлівцем покинуте скавулить.

На центровій вулиці догнали Ольжину матір, що підбігцем ішла за підводою з іншими жінками.

- Там на косі нас ждіть! - гукнула вона дівчатам.

Їхній грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що видніла вдалині деревами, маяком. Бігли до моря з вузлами, мчали кіньми, бідками, тачанками. Звідкись тягли туди трактором навіть комбайна.

Коли дівчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєні ломами трактористи - і Ольжин батько-механік серед них - ходили поміж тракторів і грякали тими ломами по моторах… Розбивали мотори. На Маріуполь вже їм не вдалося прорватись. Колона з півдороги вернулась сюди, і тепер тут назавжди кінчалась дорога цих тракторів, здебільшого ще нових, ще, може, навіть у цьому році випущених Харківським тракторним.

А далі, з глибин коси, де чорніли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сільрад на ходу заповнюють евакуаційні листки, мовчки б'ють по них до коліна печатками.

На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, різні продукти, і чути було чийсь розкотистий голос:

- Де паруси? Шукайте паруси!

Виявилось, що паруси на складі, а склад замкнутий, двері взято на прогонич і ключів нема.

- Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в діло тітка Федора. - Цілувати будете той замок? А вікно?

І, схопивши весло, що попалось під руку, з розмаху шарахнула ним у раму вікна. Вікно й двері незабаром виламали, почали тягти зі складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкі ці брезенти, що мали незабаром наповнитись вітром і стати тугими вітрилами на їхніх суденцях.

Декотрі судна, на яких були справні мотори, уже відпливали, інші готувались до відплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили парус, і командувала тут тітка Федора, бо вона все вміла. Захлюпана водою, розтріпана, натягала парус, хвальковито розповідала своїм молодим помічницям:

- Бо і сама я, дівчата, рибачка, і родилась на морі. Вийшли батько з матір'ю на лов, далеко відійшли, а тут і я озвалась, - там, серед моря, й пуп мені зав'язали…

Вже робота наближалася до кінця, коли налетів фашистський літак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зі свистом летіла просто на їхню фелюгу, і Таня, забившись під паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом вчитель-інвалід в нестямі рвав на грудях сорочку. Як і їй, йому, видно, здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши неподалік фелюг у море, тільки здійняла воду важким фонтаном і нікого не зачепила. На косі здичавлено іржали коні, кричала не своїм голосом якась жінка, поранена чи, може, з переляку, а тітка Федора, ще більше збліднувши, розпоряджалася:

- Сітки давайте! Сітки розпинайте!

Дівчата, підхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порвані рибальські неводи, плутаючись, розвішували їх так, щоб було видно літакам, що вони мирні, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське…

Після нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених із свого грузовика, сіли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем і той вчитель-інвалід. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася закіптюжена жінка з двома дітьми - сім'я якогось працівника з району. Чоловік тільки допоміг їй зійти на фелюгу, з рук в руки передав дітей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку і щодуху помчав у степ, - він залишався тут партизанити.

Фелюга їхня вже готова була відчалити, коли з берега, брьохаючись по воді, до них розігнався ще один - мордатий пожежник з місцевої пожежної команди. Федорка люто зчепилася з ним. Він ліз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось він їй белькотів, а вона галасувала на всю Білосарайку:

- Не пущу! Який ти в чорта комуніст? За пияцтво скільки доган маєш? Он у мене комуніст - так у боях прокипів! Ось політрук - комуніст, так в ранах лежить! Он той з кулеметом в посадці прикриває степ - так то комуніст! А чаполочі нам не треба.