Олесь Гончар - Новели

О, мій герой!.. Змарнів, схуд, а ніби аж помолодшав! Згадавши її тодішню розхвильованість, Петро Дем'янович мимовіль потамував усмішку, не хотілось, щоб її помітив водій.

Перед світлофором довелось перечікувати, доки проповзе трамвай. Вагони трамвая скреготіли по рейках повільно, і на дверях одного з них Гайдамака загледів свого найупертішого опонента, того самого Скакуна в шапці вухатій, з авоською в руці. Обличчя баб'яче, очі сльозяться, одначе Гайдамаку з відстані впізнав. Не втримавши й тут язика, докинув під скрегіт трамвая:

— До гатки своєї, Петре? Воду носити решетом?

Так і шпигонуло Петра Дем'яновича ранкове його вітаннячко, особливо дошкульним було оте нісенітне «воду решетом»... От публіка, ніби не для них розбиваєшся, ніби справді — для якихось абстрактних людей.

Наче й дрібниця, однак після цього мимохідь кинутого «воду решетом» Петро Дем'янович завважив раптом у собі ознаки неспокою, відчув залеглу в душі тривожність. Треба ж тобі такої заявочки на повен голос: «воду решетом»... Безглуздий допотопний вислів, по суті, нісенітниця, а от заспокоїтися не можеш... Власне, Гайдамака й до цього іноді почував, як черв'як сумніву ні — ні та й заворушиться глибоко десь, аж там, у надрах підсвідомості: а чи не змарновано зусиль? Чи була в цій споруді крайня потреба? Ніхто, навіть дружина, не здогадується, що бувають хвилини, коли він, прокинувшись уночі, потайки береться зважувати всі «за» і «проти»... То що ж, краще взагалі б не чіпати Чорного яру? Хай би й далі його перетворювали в смітничище, у звалище. Колись і собору ж на горі не було, але в якомусь там столітті з'явився, одразу змінивши весь краєвид. А зараз хіба зупинився плин часу? Хіба не ставить перед людиною свої вимоги прогрес? Рано чи пізно бульдозер однаково добрався б і до твого Чорного яру. Звичайно, ти виріс тут, дух околиці ще й зараз не зовсім вивіявся з душі. То, може, тим значнішою слід вважати перемогу над самим собою? Що зумів переступити через особисте, подолав сантименти, знайшов у собі сили приборкати голос власного яружного дитинства? Ну а, припустимо, ти на якомусь би етапі раптом і завагався, то хіба це змінило б хід подій? Споруда дедалі менше залежить від тебе, від твої волі, з певного часу вона, власне, існує мовби сама по собі. Адже стільки вже задіяно (слово ж яке!) людей і механізмів, стільки вгачено коштів... Нема назад вороття. І все ж — чому сумніви не покидають? Десь читав, як фантастичні чудиська — роботи, збунтувавшись, виходять з — під контролю людини,— не опинитись би й тобі в такій ситуації. Дивись, щоб власне творіння та не викинуло тебе з сідла...

Що й казати, нелегко доводиться, але кому тепер легко?

Життя постійно в'яже свої гордієві вузли, не встигаєш розрубувати. На чистому місці раптом виникає щось непередбачене, вносить свої корективи, та ще які! Ось і помпи потрібні потужніші б, а їх катма, і дренажна система виявилась не досить надійною, та ще й технагляд чіпляється, встигай лише давати пояснення. Петро Дем'янович раптом ловить себе на думці, що добре було б, якби на об'єкті цього разу взагалі обійшлися без нього,— вперше майнуло бажання уникнути зустрічі зі своїм «Асуаном». Але водій жене, і світлофори як на те скрізь без затримки дають зелене світло... А який ранок буде чудовий! І в таку свіжу березневу рань, коли лід на річці, здірчавівши, вже лунко й весело потріскує, а на островах майже по — весняному червоніють краснотали, маєш стрімголов мчатись туди, де ждуть тебе самі прикрощі, службові клопоти, де знов розплутуватимеш конфлікти, даватимеш комусь нагінки, знову і знов миритимеш своїх комунальників у їхніх безкінечних чварах із цегельними заводами. Ну й випала ж тобі, Петре, життєва стезя!

Минувши присадкувату, круглу, як пантеон, споруду трамвайного депо, куди ще малим йому доводилось бігати зустрічати батька після зміни, Петро Дем'янович відчув на душі знайоме потепління, бо ж не сторонній, бо ж і для нього трудовий стаж починався звідси. Водієві звелів зупинитись біля газетного кіоска на стародавній площі, забрукованій не за його пам'яті, — скільки Петро Дем'янович себе пам'ятає, брук тут уже був. Звідси, з цього місця, вигляд на його споруду відкривався найбільш виграшний. Щоправда, над місцевістю панували все ті ж золотоверхі ансамблі на горі, що легко зависли в небі серед вранішніх хмаринок, поруч них різонула зір так звана «тумба», похмура бетонна споруда епохи захоплення кубізмом, а ледь праворуч від неї каньйоном потягнувся, звужуючись вгору, і самий Чорний яр, що тепер був там, біля своїх витоків, мовби заткнутий сірим щитом величезної дамби — запруди. То ж таки щит! Хай відтяв скибку неба для тих, хто внизу, але з часом його оцінять, бо позначиться він на всьому благоустрої, надто ж коли над висотною запрудою зазеленіє парк, твої майбутні сади Семіраміди. Об'єкт уже не спить, навіть звідси, знизу, видно зовсім мурашині постаті людей, що вештаються по дамбі; однак сама їхня присутність там приносить Петрові Дем'яновичу внутрішнє заспокоєння: якщо народ на місці, то, вважай, нічого загрозливого. Десь весняні води просочуються в тілі греблі, сльозиться трохи, але ж таке було й торік напровесні, і нічого, обійшлось...