Олесь Гончар - Новели

Якщо відводять тобі саме таку роль — нічого не лишається, як тільки взяти її на себе і виступати в ній. Чи, може й сам ти щось у собі недооцінюєш? Може, те, що єднало вас під час експедиції, ті подолані труднощі й усе інше було куди значнішим, ніж досі тобі здавалось? Можливо, поет із своєю дитинною ясновидністю, із своїм глибоким захопленням вами, людьми полярного гарту, був куди ближчий до істини, до справжньої суті речей? Тож – бо вгамуйся, відкинь гризоти і спокійно приймай шану, яку тобі виявляють ці люди, поетові земляки. Десь він тут виростав серед цих ялівців... Так рано пішов із життя, і так пізно ти його для себе відкрив. Тепер і сам почуваєш його нестачу, щодалі навіть гострішає відчуття серйозної і незамінної втрати. Справді, міг би ще жити та жити...Ще довго полярний люд, мабуть, не матиме такого співця. Та й взагалі: чи народиться вдруге такий?

Рівно й безжиттєво горять свічки серед купи свіжої хвої. Пелюстинка полум'я замість людини. Кілька місяців не дотягнув до ювілейного рубежу... Одначе земляків не дуже, видно, пригнічує фізична відсутність винуватця свята. Без поспіху збираються на мітинг до пам'ятника, що його сьогодні відкриють. Цілими сім'ями сходиться статечний рибальський люд, раз у раз проблискують у натовпі навіть усмішки, Іванові Оскаровичу пояснюють, що то хтось береговий підкинув жарт на адресу острів'ян — один із тих дотепних жартів, що їх чимало полишив своїм землякам поет.

З натовпу виділяється колоритна постать старого рибалки: кряжистий, нахльосканий вітром, стоїть попереду, обличчя сміливе, навіть ніби трохи сердите — люлька в зубах, бакенбарди руді, аж вогнисті. Міг би зійти за морського пірата для кінофільму...

– Отой теж був йому другом,— вказують Іванові Оскаровичу на старого.

«Теж, теж,— з гіркотою відзначає він про себе.— Тобою вже й інших тут вимірюють».

Вказують ще на острови, що низькою смугою ледь бовваніють у далечі затоки:

– «Наші Командорські» — так він їх жартома називав...

Бо в дитинстві ті острови здавались йому дуже далекими, досягти їх — то була мрія усіх хлопчаків узбережжя. А звідти теж тільки вряди – годи добувались на материк — за гасом або за сіллю...

Повторюють його дотепи, афоризми, вони справді своєрідні, ні на які інші не схожі, Іван Оскарович з подивом це відкриває для себе: «Кожен народ мудрий, але мудрий по – своєму, його мудрість одягнута в одежу таку, що найбільш йому личить...»

Мітинг має відбутись край селища, де біля величезного, сторчма поставленого валуна працюють приїжджі студенти, теж вихідціз цих місць: ні на кого не звертаючи уваги, вони поспіхом завершують роботу — вирубують на камені профіль поета. Це й буде пам'ятник. Як на смак Івана Оскаровича, зовсім непогано в студентів виходить: є схожість і водночас — щось більше за схожість: оце поривне, юнацьке, розгонисте..I що на валуні карбують—теж дотепно: сама природа підготувала їм матеріал для цього наскельного малюнка.

Коли Іван Оскарович у супроводі господарів оглядав брилу, його відрекомендували художникам:

– Знайомтесь, хлопці: це ось друг поета по експедиції, відомий

полярник...

На мить юнаки відриваються від роботи, звертають погляди на гостя: так, чули про нього. Один з них, молодий бородань, запитує, кивнувши на брилу:

– Ну як? Таким він був?

Вимагають оцінки. Та ще так різко запитують. І хоч з боку підлеглих своїх Іван Оскарович крутійства не терпів, але тут чомусь і його самого почало водити:

– Ну, як вам сказати... Кожен із нас сприймає ближнього свого

суб'єктивно...

– Ні, ви без дипломатії... Нам треба знати: чи схоплено його

суть? Його внутрішнє, характерне?

– Тут треба фахівця,— тягне Іван Оскарович.

Тим часом пам'ятник уже обкидають білим полотнищем. Ось так. Порив, натхненність — оце для них головне в його образі. А чи сам ти бачив його таким? "Не помічалось,— але ж, певне, справді це в ньому було, якщо інші помітили?

Гостей уже кличуть до трибуни. Трибуна імпровізована, оклечана з усіх боків ялиновим гіллям. А люду! Стоять попід дюнами і на дюнах, жінки, чоловіки зацікавлено оглядають твою кремезну, з полярницьким литвом плечей постать. Стримано привітні, декотрі навіть суворі. Ждуть твого слова, Іване Оскаровичу, а що ти їм скажеш? Ні, тут треба без лукавства, тут чеши тільки правду. Все, як було, як сприймалось... не вигадки слухати зібрались вони сюди, ти їм без прикрас подай епопею арктичного поxоду, в усій правді подай, навіть якщо була вона й жорстокою,—за тих умов без жорстокостi хіба можна було обійтись?