Олесь Гончар - Тронка

- Вчіться думати… Іч яка! Та в мене, дочко, вже голова від думок пухне! Я ж не отой тобі трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона від думок уже посивіла… Буває, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всіх нас тоді найшло? Цькували один одного… Створили собі ідола і давай перед ним розбивати лоби…

- Так, було,- згодився Дорошенко.- Соромно. Перед цілим світом соромно.

- Вони, молоді, думають, що все це так просто собі: батьки погані, батьки культовики, а ми ось чистенькі, ми янголята… Ще побачимо, що буде з тих янголят. Під пластинку крутитися - це одне, а жити… Днями приїхало двоє таких жевжиків найматися на роботу. “А це правда,- питають,- що у вашому радгоспі красти не можна?” - Правда.- “Тоді це нам не підходить”,- і повіялись за вітром… Ні, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночі, глянеш: десь забагровіло в степу - ти вже й мчиш туди, переживаєш. Прискочиш, а вони стерню палять… їм твоя тривога незрозуміла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в житті на дисципліні тримається, і якщо я тобі батько, то не забувай, що я за тебе й відповідаю… Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,- знов перейшов Яцуба на своє наболіле.- А я ж її й пальцем ніколи не торкнув, як обіцяв покійній дружині.- Голос його здригнувся.

- Повір, вона ще порадує тебе,- сказав Дорошенко.- Ще батькові слави там, честі добуде.

- Ти так гадаєш?

- Ось побачиш.

- Ох, якби ж то, якби ж то… А втім, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсім відцуралася батька, щоб зненавиділа назавжди.- Його великі очі аж налилися сльозами.- Не зовсім пропащий же він! Хай покрутило його та покривило, але ж і з карельської берези теж меблі роблять, хоч яка покручена…

Запилюжена парокінна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидіння, гукнув Яцубі:

- Дим якийсь он на схід… Так, ніби на Четвертому відділку.

І цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мідний пожежний дзвін, і шофер, що, розпластавшись, спав під сараєм, схопився очманіло і, ще, здається, й не прокліпавшись, кинувся виганяти машину з сарая.

- А якщо то не пожежа,- додав агроном услід Яцубі, що вже вскакував до кабіни,- то поможете деревця поливати… Там побачите - бензовоз уже поливає над шляхом…

- Єсть! - почулось у відповідь.

Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома і став вглядатися в обрій. Диму ніде не видно було. Вихор далеко степом пішов, але ж вихор той не погасиш…

- Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там діти навесні деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш… Бензовоз уже поливає, а чого ж цій гуляти?

І його тачанка легко полинула далі.

“Ох, впізнаю свою Таврію”,- посміхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побіля ще не заповненого водою великого ставка, що його тільки вирили цього літа. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. “Бачиш, круглий, як телескоп”,- казав він, показуючи Дорошенкові цей порожній кратер водойми, на дні якої зараз уже поблискувало дзеркало води, що її тільки почали напускати.

За ставком на цьому ж пустирищі будують нове приміщення ферми. Воно незвичайної форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станція степового метро. Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості - Андрій Бойко, жилавий, легкий, ніби висушений часом чоловік з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусі, з кельмою в руці спускається з свого ангара, питає моряка зацікавлено:

- Про що це тобі Яцуба там жалі виливав? Про дочку все? Мабуть, і сльозу пустив?

- Та воно таки йому болить…

- О, ти пожалій його, пожалій! А чи він би тебе пожалів, коли б ти йому тоді в руки попався? - Очі блиснули гостро, хоч губи ще посміхались.- Співучасник терору, і таким він для мене і вмре!

- Віритимем, друже, в прогрес,- напівжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна.

- Добра від нього не було й не буде. Думаєш, він роззброївся? На словах! А потайки на кожного з нас діло веде. Ото якось ти розповідав біля майстерень про Хіросіму. Тільки пішов, а він услід: “Що він носиться з тією Хіросімою. Ми страшніше бачили. Зарядив нам: Хіросіма та Хіросіма! Тільки молодь нашу розмагнічує, а їй ще, може, воювати…” Так що діло й на тебе є.

- А кат із ним, із тим ділом,- відмахнувся Дорошенко і став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до своєї роботи, став жваво розповідати, як виникла думка будувати такі арчасті безлісні ферми.