Олесь Гончар - Тронка

- Невже ж оце і я колись таким був? - дивувався дід Смик.- Невже і я від такого походжу?

- Від такого, від такого,- жартували в майстерні.- Тільки загордилися, діду, цураєтесь… А воно впізнало, родичається.

- Що ж ти думаєш про нас, макако? - допитувався дід Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зірко й уважно дивилось на нього.

На зиму забрали його в школу, в куточок живої природи, тільки недовго прожило мавпеня там: якось вночі вискочило з помешкання, і вранці знайшли його на винограднику замерзлим.

- Друзі! Не треба смутку,- трохи манірно вигукнула вчителька англійської, що зовні мало чим і різнилась від випускниць.- Давайте краще голосно помріємо про ваше майбутнє.

- Про це краще голосно помовчати,- підійшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.- Мрійників у нас і так - не розминешся… Ах, на цілину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубі з своїм милим дуети співати! А минає кілька років, ти вже її в клуб не докличешся, куди там їй в клуб: “Троє дітей, коза, ще й строїмось!…”

- А по-моєму, працювати й веселитись - це ніколи не набридне,- з певністю каже Тоня і, підхопившись, гукає через голови до директора школи: - Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволяєте танці?

- Ви тепер люди суверенні…

Пари одна за одною закружляли в танці… А на другім кінці столу дедалі гучніше розлягається пісня: щойно співали чабани, а зараз співає подружжя Осадчих - Кузьмині батьки. Він бульдозерист із каналу, а вона доярка, і хоч зайняті обоє, але жодної гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечір не мине, щоб вони не сіли отак удвох і не затягли дуетом… Сім'я в них велика, але живуть дружно і якось ніби легко, від молодості й до сивини ведуть життя, як пісню, в два голоси - злагоджено, рівно. Так зіспівались, що всі переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже знає наперед, підхоплює їх точно, де треба, і Лукію, що дослухається до них, аж смутком щемливим обвіває, боляче стає на душі, що сама вона зараз не веде отак пісню з кимось у парі. “А чумаки йшли, чаєнят знайшли, чаєчку зігнали, чаєнят забрали”. Пісня журлива, за серце хапає, а обличчя тих, що співають, зовсім не сумні, на устах у молодиці навіть блукає невідповідна до пісні усмішка. Осадча й Лукію заохочує:

- Співайте й ви.

Та Лукії сьогодні чогось не співається, їй просто хочеться отак сидіти поряд з капітаном, слухати його тиху мову, відчувати тонкий запах парфумів, що йде від нього,- чи, може, це запах океану?

- Така пісня… Така пісня… - схвильовано каже капітан.- Яку це душу треба мати, щоб скласти її…

Аж чорні від смаги люди ідуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непоєні, і припаси кінчаються… Гніздечко знайшли, зруйнували, а потім самі ж і пошкодували за свій вчинок, і з жалю пісню про цей випадок склали, створили на безвік…

Осадчі заспівують уже нової, молодь танцює, Тоня, випнувши груди, розвіваючи накрохмаленим платтям, білим, як піна морська, літає у вальсі… Партнером її - молодий вчитель фізкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на голові ціла купа важкого гофрованого чуба, під носом вусики, ті вусики, мабуть, подобаються Тоні, бо протанцювала раз, починає з тим самим і вдруге… Від погляду Лукії Назарівни не приховалось, що син її, притулившись під деревом, стоїть якось сиротливо, не танцює, і усмішечки його стають все кривіші, якось жалібно кривлять хлоп'ячі губенята… Лукія ладна була хтозна-що зробити зараз тому дівчиськові, що так зловживає почуттям її сина, ранить його своїми витівками. І це ж тільки починається, а що буде потім?

З усіх дівчат за столом зосталася сидіти тільки Ліна, вона чомусь не пішла до танцю, сидить і незмигно дивиться на капітана, який саме про щось перемовляється з Лукією. Та ось, безцеремонне відтиснувши Лукію, з стільцем до капітана підсідає Яцуба.

- Так що ж, Іване, і ти у відставку? Давай, давай, удвох нам буде веселіше.- Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий їжак стриженої під бокс голови надає йому якоїсь колючості.- Хоч зійдемось коли та молодість згадаємо… Пригадуєш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну ніч з барабанами ходили?

- Щось не пригадую,- заперечив Дорошенко, бо й справді це таки без його участі було.

- Ні, це ти забув! - енергійно наполягав на своєму Яцуба.- За давністю літ забув… В тебе було своє, в мене своє. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька - та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скільки людей мене боялось, Іване, та яких людей! Професори були, академіки, діячі з дореволюційним партстажем…