- Як де? А там, де й космонавт.
- Таке й скажеш… Степ - он мій космос,- кивнула Тоня у відкритий бурий степ, і в голосі її прохопився смуток.
Віталій дивився на неї, присмучену, трохи втомлену, в одязі робочому, згадав, якою безтурботною була тоді в степу, коли чайок напували… Не та вже сміхотуха десятикласниця,- іншою стала, серйознішою, нові обов'язки мовби наклали на неї свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоїть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово заміняє батька, а може, й не тимчасово.
- Всіх перекупала?
- Всіх.
- А тепер?
- Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вітрів, туманів та мряк осінніх. Днів коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дівоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих ніжних сіктимуть холодні дощі.
Тобі океанські дороги стеляться, їй жити тут, на місці, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкій праці рано старіють, зате довго живуть і викохують дітей по багато.
- Я тобі радіограми посилатиму. Часто. Звідусіль!
- Добре,- відказує дівчина.
Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомиті веселощами, смуток таїться в її горіхово-карих, але як він любить її й таку, любить навіть ще дужче! дужче! дужче! “Ніде ніколи тебе я не забуду! Знай, що ніхто так не жде своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зі мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всі тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобі моя клятва, хай буде вона ось така!…”
Хлопець хапає Тоню й при всіх цілує, цілує самозабутньо, і мовчки дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки від хати, і сектантки повитріщалися від кошари, і гніда тунеядка-підводниця хустиною витирає очі, розчулена на чужу любов.
Це, власне, й було їхнє розставання. Був після цього тільки даленіючий стрекіт мотоцикла в степу, та червона купіль палаючого сонця по смузі обрію, та скупана отара мериносів на його тлі.
- Хелло, кептен!
Це Гриня Мамайчук гукає від машини в Дорошенків двір. Він відвозитиме радгоспівським газиком капітана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тільки відспівали півні, в небі ще не вигасли зорі. Юнга вже тут, щулиться біля машини, вислуховуючи останні напучення матері, з затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у відпустку, то виноград і по ній, по його вежі, пов'ється, полізе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих…
- Юначе, ти вступаєш до всесвітнього племені матросів,- плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований.- Ти будеш під Південним Хрестом. Тобі світитимуть інші, варті уваги сузір'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай… Сузір'я нічим не гірше за інші.
Бліднуть сузір'я, попеліє небо.
А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку. Ось він, нарешті, сходить з веранди, виринає з сутіні двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.
- Ти ж там бережи себе, сину,- чути голос старої.- Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.
- Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим,- чути капітанів голос.- Травки ваші своє діло зробили…
- Не смійся, сину, над моїми травками… Є в них сила. А до того ж - сонце наше цілюще, повітря степове…
- А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.
В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.
- Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче,- каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.
- Не турбуйся, Лукіє. Все буде о'кей,- каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір'ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби…
Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.
- Товаришу каштан! - заводить мову Мамайчук.- Дозвольте запитання…
- Прошу.
- Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?
- А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?
- Та, бачите,- помулився Гриня,- дуже цікавлюсь, що там у нас усередині… З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!
Читать дальше