Олесь Гончар - Твоя зоря

Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.

Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:

- Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували…

Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:

- Не забудь же нас.

- Я вас не забуду, - пообіцяв він. - І ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, - і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. - Веселим запам'ятайте…

- Одужуй, - сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.

- Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?

Дівчина мовчала.

- Не знаю навіть і що, - додав він, дивлячись на неї ласкаво.

- Карточку оту подаруйте, - раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.

Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відліта-ною тепер.

- Якщо так ти її уподобала… Підемо ради цього навіть на порушення…

Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:

- Бери. З планшетом бери.

- Спасибі.

Дівчина взяла, густо зашарівшись.

- Фото ні до чого не зобов'язує, - всміхнувся льотчик, - та все ж: краще згадай і подивись, аніж подишісь і згадай…

Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.

- Карточки дарувати, - буркнула вона, - то педобра прикмета…

- Для нас добра, - рішуче мовила дівчина. - Хіба ні?

І несподівано для всіх, нахилившись до льотчика, швидко, ніби обпалюючись, чмокнула його в щоку.

- Оце по-нашому! - підбадьорливо зауважив хірург, а дівчина, як вогнем залившись, сахнулася геть від льотчика й сліпма кинулась до дверей, - без слова вискочила зі школи, знов навстріч білим снігам.

- Ось і вхенькали день, - сказала тітка Василииа, коли опинилися за селом. - Валянки ось зовсім розлазяться… А чи по тій розписці нам у сільраді скидку на податок дадуть?

- Кому що! - спалахнула від сорому Софійка. - Ну як ви можете?

- А що такого? Хіба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували…

- Таж не в тім річ, - хвилювалась дівчина. - Що рятували - в самому цьому вже щастя…

- А правда, - сказала Софійчина мати. - Допомогли, то й добре. Всі гуртом, хто як міг… Хай йому доля тепер сприяє, - додала вона тихо.

Софійці вже в полі згадалось, як він одного разу сказав їй, коли що називав її на «ви»:

«Ви помітили, Соню, як горе єднає людей? Єднає, звісно, і радість, а от - що горе…»

Щось схоже поєднало і їх обох, поєднало так несподівано, зовсім випадково. Забуде чи пі? Це для Софійки зараз було найважливіше - найважливіше з усього-усього на світі! Він-то, звичайно, дав зрозуміти, що не забуде її бо є, мовляв, речі, які не забуваються ніколи, та чи кожен із нас владен над своїм почуттям? І хоч нема в неї ніяких підстав піддавати сумнівам правдивість його слів, правдивість кожного його погляду, прощальної сумовитої усмішки, все нібито зараз за те, що розлука ця не буде вічна, принаймні не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!… Адже навіть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться він для тебе в недосяжності, війна ж триває, і Заболотний свого не відлітав, він певен цього, певен, що не раз ще зів'ється в небі його «яструбок»… Духом хлопець міцний, вірить у своє бойова щастя, але ж на війні, там піхто не застрахований… «Підеш - не вернешся» - таку п'єсу ставили колись у депо. Десь далі й далі він буде від Софійки, від цього богом забутого хутірця, наринуть інші враження та зустрічі, і невідомо, чим душа відповість, коли стрінеться йому на путі котрась отака, як ця бойковита зенітниця, що припа» дала йому сьогодні до грудей та аж виспівувала, пропонуючи спирту для відігріву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким життєва дорога поєднає тебе - цього ніяка ворожка не скаже, а тільки такий щем, така тоскнота на душі!… І ці аж до обріїв засніжені степи дихають зараз на Coфійку самою спустошеністю, доймають вітром осиротіло-сті, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче і полишив він їй іскорку надії, стиха десь жевріє вона в грудях, то пригасне, то знов зажевріє, але серце є серце, і нічим тобі не пересилити гіркоту розлуки.