Олесь Гончар - Крапля крові

йому сповнилось сім років, коли його і трьох братів стали в селі називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого господаря, дядька Клима, чоловіка доброго, лагідного. Брат перейшов до іншого, Гадючки, а Прокопа віддав на своє місце. Дядько Клим таки жалів хлопця, навіть сварив жінку, коли бачив, що та споряджає йому в поле голодну торбу. А потім… Потім брати послали його до школи. “Нехай хоч один з нас знатиме грамоту”. Вони перейняли на себе частку Прокопової праці на його школярські й студентські роки. Найбільшою мрією Прокопа-студента, його обітницею було віддячити братам. Але Прокіп так і не сповнив своєї мрії. Не встиг сповнити її. І зараз, коли згадує братів, котрі позначили своїми могилами героїчний шлях із Сходу на Захід, йому здається, ніби він несе перед ними провину.

Ще довго того вечора брів Холод по життєвій ниві. А вона була геть у бурчаках, корчовинні, поросла будяччям і тернами.

Професор не помітив, як велика стрілка годинника прибрела до дванадцяти, як впало за прочиненим вікном нічне безгоміння. В тому безгомінні, в тиші гойдалися поодинокі сплески трамвайних дзвінків, гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз і теж умовк.

Клацнув у замку ключ, скрипнули двері. Видіння щезли, мовби й не було їх зовсім.

- Ох, і їсти хочеться, собаку б з'їв, -гукнув з порога Олег, радий, що батько не спить.

- Собаки поки що нема, є смажена качка. Чому так пізно? - розправив натомлені плечі, пройшов слідом за сином на кухню професор. “От Олег вже приходить з гулів, - подумав здивовано. - І коли він виріс? Ще ніби вчора бігав у куцих штанцях. От тобі й круговерть життя”.

- Так де ж ти блукав? - повторив запитання.

- Ми всі, ті, хто з нашого класу, в сквері зібралися. Хто куди подав документи, де який конкурс… Не згляділись, як і дванадцять. - Хлопець розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.

Прокіп Гордійович бачив, що син хоче щось сказати, але назустріч його словам не поспішав. Він не сварив сина й за пізній прихід додому. Холод взагалі намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав. Пробачав за правдивість. Ще жодного разу син не поступився правдою перед власними дрібними життєвими вигодами.

- Тату, ти багато зробив за свій вік операцій? - якось непевно мовив Олег.

Батька здивувало і навіть трохи спантеличило таке запитання.

- Чи багато? Не рахував. Хіба що приблизно…

- Ти й директора інституту оперував? - запитував Олег далі, не чекаючи на відповідь.

- Ну…

- І він… тобто поважає тебе?

Олег схилився над сковорідкою, буцім розглядав щось на ній.

- Я його поважаю, то, либонь, і він мене, - знизав плечима батько. - А що?

В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабінету, теж якесь несміливе.

- Та… Кажуть, на екзаменах ріжуть, навіть коли відповіси на всі запитання. Може… Щоб, якщо на всі запитання… Тобто не я, а Ліля…

Під батьковим здивованим і трохи іронічним поглядом син затнувся, зіщулився. Він навіть втягнув у плечі голову, неначе чекав удару.

Але удару не сталося. Професор повернувся і, широко ступаючи, пішов з кухні. Причинивши за собою двері, довго міряв з кутка в куток кабінет. Глибока затяжка - вісім кроків у один кінець, знову затяжка - вісім в протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусідній кімнаті світло, але незабаром і згасло. Олег ліг спати.

“От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч і не з розрахунку, не для власної користі… То й що? Хіба це виправдання… Чекай, - зблиснув інший здогад. - В інституті можуть і так, без прохання. Кому не відомо там прізвище?”

Медичний інститут мав дослідною базою їхню лікарню. І він, і інші професори лікарні вели викладацьку роботу.

Хвилину повагавшись. Холод підійшов до телефону, зняв з важеля трубку. Прокіп Гордійович знав, що Скирда, директор інституту, має звичку працювати вночі.

- Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене “слухаю”. - Не спиш? Ти тільки не здивуй. Це Холод… Ні, ні, не в лікарських… Мій син поступає в інститут… До нас. Він і Біланова. То щоб… Ні, навпаки. Ніяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж не зле… Так. І не збирався. Біланова? Мені здається, дівчина розсудлива, йде туди за серцем. А там - хто його знає… От і добре. Все гаразд… Лягаю спати.

Однотонне гуділа трубка, але професор ще довго не вішав її. Йому аж жарко стало по цій розмові.

От ще одна грань, по котрій пройшов сьогодні. Але пройшов рівно і не почував ні болю, ні каяття. Хоч… Звідки знати. Іноді вони приходять значно пізніше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.