Олесь Гончар - Собор

І ось тепер постали вони перед Баглаєм у розповні літа, в жнив'яному блиску сонця, степи плодороддя, світлі безкраї цехи під блакитним дахом небес… Єльчині степи! Сонячність барв, золото ворохів, смага тіл на токах, зблиски усмішок, ритми праці, зморена плавкість трудових рухів, повносилля, здоровая токових жінок - все це для нього пов'язано з Єлькою, він впізнавав її тут у всьому. Червоні ворохи пшениці сміялись йому смагою її рум'янців, йому пахла пилюка Єльчиних доріг, з неба спрагло цілувало його жарке Єльчине сонце! В цих просторах, в цій волі йому невідступне світилась Єльчина душа.

Проводжаючи студентів на хлібозбирання, декан факультету застеріг їх, і зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без історій, щоб не довелося і про них видавати наказ, як про отих торішніх… Був такий випадок: кілька їхніх студентів, з числа посланих на збирання кукурудзи, щось там собі уявили, з пустощів начепили на граблище підхоплену в тракторній бригаді замазучену шматину і під цим чорним гультяйським прапором гасали по степу, - тамтешній міліціонер по всіх стернях та кукурудзах за ними ганявсь… Звісно ж, довелось деканові вживати санкцій після їхнього рейду. Баглай заспокоїв декана: вони, мовляв, якщо й піднімуть, то тільки прапор барви Дніпра, блакитний прапор кохання…

І цей прапор він таки розгорнув, чорт візьми, на все небо, з ним на елеватор і з елеватора з ним, тільки вітер у вухах свистить! Довкруги - океан сонця, простори, що пахнуть вічністю, степові Гілеї, описані ще Геродотом, де скіфи-хлібороби розводили знаменитих білих коней, так званих царських, що були знані на весь античний світ… Табуни цих білих скакунів часом і зараз з тупотом пролітають повз Баглая, жене їх його буйна уява.

Вантажать студенти зерно на токах. Купаються в сухих, шелестючих пшеницях. Голі по пояс, майбутні інженери та доктори наук, сухошкірі геркулеси в окулярах та без окулярів, хекають дружно, кожен мускул смакує солодкість праці, суспільно-корисної і тобі приємної, та й для стипендії не зайвої, - маєш змогу ще раз переконатись, що ота «усвідомлена необхідність» і є однією з найповніших істин життя. Студенти швидко зайшли з токовими в приязні стосунки, набули серед них слави веселих, роботящих людей. Губи пересмаглі, в чубах пилюка, та дарма! Наллють повен кузов зерном, повдягаються зверху - і на шлях, у куряву, що розтяглась на кілометри, просто в цю курявну хмару - наскрізним сліпим польотом! Десь уже на півдорозі до елеватора, коли вискакують на кряж, видно стає далекий на обрії собор. Стоїть, блищить до сонця повногруддям бань! Сухе степове повітря обтікає його, струмує, і він виступає з того міражного струмування і сам як явище міражу. Співучий собор! - так про нього Баглай хотів би сказати, про гармонійну сув'язь отих його бань, вищих і нижчих, застиглих у німому вічному танці…

Напарник Баглаїв, Геннадій, з факультету холодної обробки металу, крізь свої закіптюжені окуляри не дуже добачає собор, та, власне, мало й цікавиться ним. Темний чоловік! Йому в цій споруді вбачається щось малооригінальне, вчувається відгомін собору св. Петра в Римі, наслідування проекту Браманте. Ні, так міг би міркувати хіба що який-небудь жалюгідний тип, вихований на «впливології», а не сучасний інтелектуал, - уже хвилюється Баглай. Як можна не відчути, що перед тобою цілком самостійний твір українського барокового стилю, досить лише глянути на плавке оте наростання ярусів, на шатра бань, перехоплених унизу, наче міцно затягнутих козацькими поясами! А сама таємниця розміщення бань - всі ж дев'ять маківок виринають перед тобою, рухаються, мов живі! Як це досягнуто? Якщо і є елемент західного бароко, то хіба що в отій мальовничості, в пориві у височінь. До того ж відомо, що козацький архітектор особа історично реальна, літописне засвідчена, - козацькому підліткові в плавнях під час сну з'явився образ цього собору! В такий ось, може, спекотний літній день, багатий міражами, в короткому сновидінні відкрився він юному генієві. Народився в його поетичній уяві одразу як єдине ціле, довершене творіння… Баглай запалюється, коли мова заходить про історію виникнення собору та про зв'язані з ним легенди, свідком виставляється, звичайно, академіка Яворницького, а Геннадій слухає усмішливо, про щось навіть перепитує, на пошерхлих губах блукає іронія:

- Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсі з теоретичної фізики, і я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронізмом, піддаватися… міражам.