Олесь Гончар - Собор

Махно цікавий слухати такі історії. Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких! Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки. Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про запорозьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. Нічого, кажуть, не боїться, ні Бога, ні сатани, ні самої смерті. І самою поставою, кремезністю, вусами - живий запорожець!

- А чи мені дав би він оковитої хоч ковток? - солодко приплющує очі Махно.

- О, для тебе, батьку, він би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобі він із своїх запорозьких скарбів гетьманську булаву віддасть. Адже ти найперший гетьман нашої свободи!

У плавнях, втомлені після переходу і добре захмелені вже натовпом пристають махновці до свого ватажка:

- Батьку, вдохнови нас!

Він з ними нещадний, він дозволяє собі до них звертатися так:

- Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, і тольки! А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя…

- Вдохнови, вдохнови нас, батьку!

- Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всі гріхи відпускаю вам наперед… Ану, потрусіть його! - І Махнова нагайка рвучко показує з плавнів на далекий, маревіючий на крайнебі собор.

Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить отаманів з китицею нагай.

І вже по бруках передмість свобода копитами дзвонить, вже двері собору навстіж, коні попід собором парують без вершників у порожніх сідлах. А ті шахтарюють всередині - розчахнули царські врата, тягнуть ризи, чаші, різне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць… Адже весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпілець присів, роззувсь, намотує на ножище шовкове покривало, повз нього пробігають, зубами зблискують у реготі:

- В шовкових онучах топтатимеш ряст?

- А що? «Будем, брате, з багряниць онучі драти…» Так і роблю.

У вівтарі теж реготня, там порубайли чубаті причащаються, п'ють нахильці вино із золотих чаш! А попа й близько нема, не біжить добро своє рятувати, десь мре біля попаді з ляку, бо чув уже, як оці хлопці одного попа, запідозреного в білому шпигунстві, піймали і на станції Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо піп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотів, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в'язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махнові межи очі одне лише слово:

- Сатана… Сатана…

Лунає свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов із вівтаря в шапці кудлатій, у ризах наопашки і свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь із затінку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке:

- Не свисти.

Сивоусий Яворницький як із-під землі виріс - багато хто з махновців знав його в лице.

- Чого тобі, діду? - насупився Штереверя.

- Не годиться свистіти в хаті. Мусив би знати звичай батьківський.

- Це ж не хата!

- Тим паче. Храм! Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви як у конюшні…

- Замовч, діду! Бо в нас за такі речі… раз - і кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблі я: один мах - і дух з тебе випущу!

- Мій дух, парубче, не боїться тебе.

- Овва? - Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. - Невмирущий ти? Ні куля, ні шабля тебе не бере? А якщо попробую оцією…

- Ти мене шаблею не лякай… Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть? То все мої спільники! Діло моє віки переживе! Рєпін мене для вічності малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!

Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага.

В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. Кинув, сердито затоптував ногою.

- Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!

- Ой, папашо, встрелимо! - весело погрозився кудлатий махновець, підбираючи кремінь з підлоги.

- Як маєш порожню макітру на плечах, стріляй! - бунтувався професор. - На твоєму боці сила, на моєму - правда. Сила розвіється, а правда ніколи!

Роздуднілий гнівний голос його дуднів на весь собор, аж надворі почули, гукнули звідти:

- Ведіть професора сюди! Сам Нестір Іванович допит йому вчинить.

І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно.