Олесь Гончар - Собор

- По-парубоцькому, - весело мовив Лобода-син. - Йому й дома за це часом від матері перепадало. Прийде, бувало, з нічної, особливо коли робив по дві зміни підряд, бух тобі на постіль, як був у робочій одежі, впав і захріп.

У батькового сусіда по палаті над ліжком кілька фотографій у саморобних, старанно випиляних рамцях, жінка якась, юнак у гімнастерці з кубиками, та ще вирізка кольорова з журналу - репродукція картини «Плавку дають»… А над батьковим ліжком нічого. Може, що й було приколене, та зірвалось, зараз лише кнопка в стіні; на тумбочці крихти якісь та муха над ними докучно зумчить.

Ще більше мух виявилось у їдальні, куди відвідувач теж зайшов - тут всюди вони брумчали; це вже був недогляд, і Лобода мимохідь дав пораду щодо липучки. Директор, помітно збентежений, виправдувався, що й липучка он висить, але ж спека, кухня поруч, самі розумієте… Певне, щоб загладити недогляд, запропонував навіть борщу пенсіонерського, з качатиною сьогодні, з жирним наваром, але поважний відвідувач подякував, щойно мовляв, перекусив. В цілому Лобода був задоволений станом їдальні, столи ножами вишкребені, з кухні пахло смачним, помитий посуд - акуратними солдатськими гірками на столах… В кожнім кутку «трапезної» фікуси в діжкам, на вікнах знадвору нависає листя, створює зелену затишну напівсутінь…

- Жити можна, - сказав він директорові стримано, щоб не перехвалити.

Відвідали й червоний куток. Тут, як і належить, шахи, шашки, доміно. Грай - не хочу! Стінгазета на місці. Давненька, правда, ще до Травневих випущена…

- Неохоче пишуть, - вибачливо пояснив директор.

- А як мій старий? Виявляє активність? - цікавився Лобода.

- Відмовляється начисто, жодної замітки не подав. І в дамки не грає.

- Ви б його в хористи залучили, - порадив син. - Хоровий гурток у вас працює?

- Та збирається деколи. Але знову ж пойміть: старі люди, не молодь, не ті голоси.

- Ну, то ви мого не чули, - з гордістю заперечив Лобода. - Дома, було, як розійдеться, як потягне-потягне старовинної нашої - вся Зачіплянка заслухається. Молодого за пояс заткне.

- І тут часом на риболовлі вночі голос подає. Чуємо аж сюди. А в хоровий - ну не заженеш.

- Козацька волелюбна душа!

- Та пробачимо це йому. Адже в нас тільки добровільно. Не хочеш тут - співай собі на природі, індивідуально. Ліс, вода, простір - ото йому і гурток.

Все нагадувало санаторій. Якби навіть котрийсь із утопічних соціалістів оглядав цей щасливий притулок ветеранів праці - і той, здається, не мав би до чого вчепитись. Так і сказав Лобода-син директорові. Справді, в усьому почувалась хазяйська рука, тільки затхлість якась усюди, дух старості… В палатах, у коридорах… Погано провітрюють, чи що?

З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи. Хвалив, давав найкращу характеристику, зокрема по праці. Роботяга. Чеснюга. Цілий рік рибу на кухню постачає. Не свариться ні з ким, як оті наші пенсіонерки, що часом їх і розбороняти доводиться.

- Ну й книжки почитує. Недавно про Чингісхана читав. Лається. Не місце, каже, в історії душителям народів… Бо кожна, мовляв, нація має право на свободу, до цього всі прийдемо… Ціла дискусія в нас із ним була на цю тему…

- О, тут його не візьмеш!

- Тільки часто сумує чогось ваш старий. Вийде за браму, сяде і годину може сидіти в якійсь незрозумілій печалі…

- Мабуть, згадує літа молодії… А їх і кіньми не доженеш…

Доки вони розмовляли, затримавшись перед книгозбірнею, в кутку зали, згорбившись, писав щось хирлявий, спорожнілий чоловічок. Маленький був, як гриб зморщений, і обличчя якоїсь грибної сіризни. Втягнув голову межи плечі і, не відриваючись від паперу, все щось шкрябав, шкрябав пером. Лише зрідка на мить підводив голову, зиркаючи на Лободу злим, жовчним поглядом. Він і на привітання Лободине не відповів, коли цей, зайшовши, за звичаєм чемно поздоровкався. «Хто він? Що він пише так жадібно, без перепочинку, наче кудись поспішає? Куди тобі, чоловіче, поспішати?» - думав Лобода з неприємним відчуттям від тих його злих, спідлобних позиркувань. А коли вийшли в коридор, тихо запитав директора:

- Хто він, отой?

- Та то… - зам'явся директор. - Страшний чоловік. В усі інстанції строчить.

- Чимось невдоволений?

- Усім на світі. Осуджує всіх - з верху до низу. Пропеклрй культовик. Сталіністом, каже, був і вмру сталіністом. Все вимагає з мене, щоб бюст вождя витяг із комірчини та на подвір'ї над клумбою поставив… Там він колись і стояв, але ж тепер не поставиш?