Олесь Гончар - Собор

- Можна подумати, що ти голодний…

- Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути… І хіба один я такий? Людина - звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: «Ти звучиш гордо» - він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…

- А от на заводі він, кажуть, добре починав.

- Отож, починав! Але є така штука - наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи - і пропав… Жадобою влади - тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт - і вся пісня!… Але ж як воюють! Отам битви - не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…

- Невтішна картина, - усміхнувся Баглай. - Тільки я не так похмуро дивлюся на речі. Є, звичайно, й це. Отрута кар'єризму, самозасліплення, бажання будь-що керувати собі подібними…

- Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом…

- Та не самими ж мавпами населений світ! І хоч який він там є, але згодься: він таки красен, цей світ, і здорово було б у ньому, не старіючи, весен триста провеснувати…

- Згоден, світ прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спільноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманізм мене з ним помирить?

- Не Батькопродавця я мав на увазі.

- Але ж він - сила! Не Архімед, не Галілей - чиновник іде по світу, він тон задає… Так, так, великий чиновник двадцятого віку. Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі, стипендію тобі дає. Для нього ми піддослідні. Він вважає своїм правом і навіть обов’зком будь-що обстругати нас, підігнати під свою подобу… Добре ще, коли має щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрімучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як він, хоче бачити довкола себе легіони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, він дивиться лише як на сировину, як на руду, з якої треба болванку виплавити!

- А в тобі, видно, якраз «антиболванка» ворушиться?

- Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бідні, але горді. Живемо в тіні, але сонце бачимо. Бачимо, де будівник справжній, а де псевдобудівник. Комфорт і порядність - це, по-моєму, могло б стати девізом часу. Між силами добра і зла зберігай рівновагу, крайнощів уникай… Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо розплюють…

Дивний цей Ромця. Теж із родини металургів, батько інженер, шанована в цеху людина, а Ромця… «Якийсь | ти не в ту форму відлитий», - часом говорить йому Вірунька. З освітою хлопець, був у Москві на курсах по електронних машинах, завод послав, але оскільки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетикові зачепивсь. Живе легко, сприймає життя іронічно, підсміюється з Миколиних пошуків вічних категорій. «Ми з тобою живемо в цинічну епоху, - деколи можна від нього почути. - Народили нас матері під кривавим знаком Зодіака… І, думаєш, це не впливає на наше світовідчування?»

Сидять вони зараз на лавці, спостерігають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами… Миколі пригадались рядки інститутського поета, продекламував задумливо:

- «І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні…»

- Непогано, - схвалює Ромця. - Треба запам'ятати, при нагоді процитую нашій лікарці - новенька з'явилась у заводській амбулаторії. Сьогодні зайшов до неї. «Жучок, - кажу, - у вухо заліз. Можете витягти?» - «Я не отоларинголог». - «А хто ж ви?» - «Читайте, на дверях написано… З того боку!» Отака! «Витягніть, - кажу, - або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам із вуха вилізе…» Гадаєш, пішла назустріч, повірила в жучка? Дзуськи!

До таких Ромчиних історій Микола звик так само, як і до нав'язливої Ромчиної ідеї про моторного човна. Останнім часом тільки цим і заклопотаний - човном та колекціонуванням платівок.

- В житті треба бути реалістом, - повчає він Миколу. - Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усім він болить, як тобі? Он Шпачиха весь вік ходить біля нього, а дуже їй куполи ті потрібні? Та вона на них ніколи й не гляне! Корзини гнуть її до землі, їй монету давай! Запропонуй їй на вибір: собор чи критий ринок? - обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в житті? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія - первинна.