Николай Гоголь - Мертві душі

"Щі, моє серце, сьогодні дуже хороші!" сказав Собакевич, сьорбнувши щів і відкраявши собі з блюда величезний шматок няні, відомої страви, що подається до щів і робиться з баранячого шлунку, начиненого гречаною кашею, мозком та ніжками. "Такої няні", казав він далі, звертаючись до Чичикова: "ви не їстимете у місті, там вам чорзна-що подадуть!"

"У губернатора одначе непоганий стіл", сказав Чичиков. .

"Та чи знаєте ви, з чого це все готується? ви їсти не будете, коли дізнаєтесь".

"Не знаю, як готується, про це я не можу судити; але котлети з свинини, й розварена риба, були чудові".

"То вам так здалося. Адже я знаю, що вони на ринку купують. Купить он той каналія-кухар, що вивчився у француза, кота, облупить його та й подає на стіл замість зайця".

"Фу! яку ти неприємність говориш", сказала дружина Собакевича.

"А що ж, серденько, так у них робиться, я не винен, так у них у всіх робиться. Всяка непотріб, усе, що Акулька в нас викидає, даруйте на слові, в помийницю, вони його в суп! та в суп! туди його!"

"Ти за столом завжди отаке розкажеш!" відказала знову дружина Собакевича.

"Що ж, серце моє", сказав Собакевич: "коли б я сам це робив, але я тобі прямо у вічі скажу, що я погані не їстиму. Мені жабу хоч цукром обліпи,

не візьму її в рот, і устриці теж не візьму: я знаю, на що устриця схожа. Візьміть барана", казав він далі, звертаючись до Чичикова: "це баранячий бік з кашею! Це не ті фрикасе, що робляться на панських кухнях з баранини, яка діб по чотири на ринку валяється! Це все вигадали лікарі німці та французи, я б їх перевішав за це! Вигадали дієту, лікувати голодом! Що в них німецька рідко-коста натура, так вони думають, що і з руським шлунком упораються!. Ні, це все не те, це все вигадки, це все..." Тут Собакевич навіть сердито похитав головою. "Балакають освіта, освіта, а ця освіта — фук! Сказав би й інше слово, та от тільки що за столом непристойно. У мене не так. У мене коли свинина, всю свиню давай на стіл; баранина, всього барана тягни, гуску, всю гуску! Краще я з'їм з двох страв, та з'їм у міру, як душа вимагає". Собакевич потвердив це ділом: він перекинув половину баранячого боку до себе на тарілку, з'їв усе, обгриз, обсмоктав до останньої кісточки.

"Так", подумав Чичиков: "хоч дурний, та хитрий".

"У мене не так", говорив Собакевич, витираючи салфеткою руки: "у мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!"

"Хто такий цей Плюшкін?" спитав Чичиков.

"Шахрай", відповів Собакевич. "Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом".

"Невже?" підхопив з зацікавленням Чичиков: "і ви кажете, що в нього справді люди вмирають у великій кількості?"

"Як мухи мруть".

"Невже, як мухи! А дозвольте спитати, чи далеко живе він од вас?"

"За п'ять верст".

"За п'ять верст!" скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. "А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?"

"Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки!" сказав Собакевич. "Пробачніше сходити у якесь непристойне місце, ніж до нього".

"Ні, я спитав не для чого-небудь, а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць", відповів на це Чичиков.

За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку, потім індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінкою і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; та коли встали з-за стола, Чичиков відчув у собі ваги на

цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з'явилося на блюдечку варення, ні груша, ні слива, ні інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Господиня вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись з її відсутності, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й випускав з рота якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:

"Я хотів був поговорити з вами про одне дільце".

"Ось ще варення!" сказала господиня, вертаючись з блюдечком: "редька, варена на меду!"

"А от ми його потім!" сказав Собакевич. "Ти йди тепер до своєї кімнати, ми з Павлом Івановичем скинемо фраки, трошки спочинемо!"

Господиня вже виявила була готовість послати по пуховики й подушки, але господар сказав: "Нічого, ми спочинемо в кріслах", і господиня вийшла.

Собакевич злегка пригнув голову, готуючись слухати, в чому було дільце.

Чичиков почав якось дуже здалека, торкнувся взагалі всієї російської держави і говорив з великою похвалою про її простір, сказав, що навіть найдавніша римська монархія не була така велика, і іноземці справедливо дивуються... Собакевич усе слухав, нахиливши голову. І що за існуючими положеннями цієї держави, в славі якій немає рівної, ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими, щоб таким чином не перевантажувати присутственні місця безліччю дріб'язкових і марних довідок і не збільшувати складність і так уже досить складного державного механізму... Собакевич усе слухав, нахиливши голову — і що однак при всій справедливості цього заходу він буває почасти обтяжливий для багатьох власників, зобов'язуючи їх сплачувати податі так, немов за живу річ, і що він, почуваючи пошану особисто до нього, ладен би навіть почасти взяти на себе цей справді важкий обов'язок. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.