Николай Гоголь - Мертві душі

"Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов?" сказав незнайомий, глянувши з деяким подивом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, який ледве починав оправлятися від свого невигідного стану.

"Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити?" сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.

"Капітан-справник"57.

"А що ви хочете?"

"Я приїхав вам оголосити передане мені повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу винесення ухвали у вашій справі".

"Що за дурниця, у якій справі?" сказав Ноздрьов. "Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п'яному вигляді".

"Ви брешете! я і в вічі не бачив поміщика Максимова!"

"Шановний пане! дозвольте вам доповісти, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!".

Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме на це Ноздрьов, мерщій за шапку, та поза спиною капітана-справника вислизнув на ґанок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.

ГЛАВА V

Герой наш, проте, добре налякався. Хоч бричка мчала скільки сили, і село Ноздрьова давно зникло з очей, закрившись полями, схилами й пагорками, та він усе ще поглядав назад зі страхом, немов чекаючи, що от-от налетить погоня. Він ледве переводив подих, і коли спробував прикласти руку до серця, то відчув, що воно билось як перепілка в клітці. "От якого жару завдав! дивись ти який!" Тут багато було назичено Ноздрьову нелегких і сильних побажань; трапились навіть і негарні слова. Що ж поробиш? Руська людина, та ще й у гніві. До того ж, справа була зовсім неабияка. "Що не кажи", сказав він сам собі: "а коли б не нагодився капітан-справник, мені б, може, не пощастило б більше і на світ Божий глянути! Пропав би, як бульбашка, на воді,

"Бийте його!" кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю.

без усякого сліду, не залишивши нащадків, не здобувши майбутнім дітям ні достатку, ні чесного імені!" Герой наш дуже дбав про своїх нащадків.

"Та й пан же паскудний!" думав собі Селіфан: "я ще ніколи не бачив такого пана. Просто плюнути б йому за це! Ти краще людині не дай їсти, а коня ти мусиш нагодувати, бо кінь любить овес. Це його продовольство: що приміром нам кошт, то для нього овес, він його продовольство".

Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова: не тільки гнідий і засідатель, але й сам чубарий був не в настрої. Хоч на його частку і припадав завжди гірший овес, і Селіфан не інакше засипав йому в жолоб, як сказавши попереду: "ех, ти, падлюка!" та проте це все ж таки був овес, а не звичайне сіно, він жував його залюбки і часто засував довгу морду свою в жолобок до товаришів, покуштувати, яке в них було продовольство, особливо, коли Селіфана не було в конюшні, а тепер саме сіно... не гаразд, усі були незадоволені.

Та незабаром усі незадоволені були перервані серед виявів свого почуття раптовим і зовсім несподіваним способом. Усі, не виключаючи й самого кучера, опам'яталися й прочунялись тільки тоді, коли на них наскочила коляска з шестериком коней, і майже над головами їх розітнулися крики дам, що сиділи в колясці, лайка та погрози чужого кучера: "Ах ти ж, шахраю такий; адже я тобі кричав уголос: звертай, ґаво, праворуч!.. П'яний ти, чи що?" Селіфан відчув свою необачність, та через те, що руська людина не любить признатись перед іншим, що вона винна, то тут таки й промовив, набундючившись: "А ти чого так розігнався? очі свої в шинку заставив, чи що?" Слідом за цим він узявся подавати назад бричку, щоб визволитись таким чином з чужої упряжі, та ба, усе переплуталось. Чубарий з цікавістю обнюхував нових своїх приятелів, що опинились по обидва боки його. Тимчасом дами, що сиділи в колясці, дивились на все це з виразом страху в очах і на всьому обличчі. Одна була вже стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, із золотим волоссям, дуже старанно й мило пригладженим на невеличкій голівці. Гарненький овал обличчя її круглився, як свіженьке яєчко, і, подібно до нього, білів якоюсь прозорою білизною, коли свіже, щойно знесене, воно держиться проти світла в смуглих руках ключниці, що перевіряє його, і пропускає крізь себе проміння сяючого сонця: її тоненькі вушка, теж прозорі, рожевіли теплим світлом, що проймало їх. При цьому переляк у відкритих застиглих вустах, на очах сльози — усе це в ній було таке миле, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. "Назад подай, чи що, нижегородська ґаво!" кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те ж саме, коні трохи подались назад і потім знову збились, позаступавши за посторонки. При цій нагоді чубарому коневі так сподобалось нове знайомство, що він ніяк не хотів виходити з колії, у яку впровадила його непередбачена доля, і, поклавши морду на шию свого нового приятеля, здавалось, щось нашіптував йому на саме вухо, мабуть, нісенітницю страшенну, тому що, приїжджий безперестанку стріпував вухами.