Николай Гоголь - Мертві душі

"Ви питаєте,, для яких причин? причини ось які: я хотів би купити селян..." сказав Чичиков, запнувся й не скінчив мови.

"Але дозвольте спитати вас", сказав Манілов: "як бажаєте ви купити селян, з землею, чи просто на вивід, тобто без землі?"

"Ні, я не те, щоб зовсім селян", сказав Чичиков: "я бажаю мати мертвих..."

"Як? вибачте... я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово..."

"Я думаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі", сказав Чичиков.

Манілов тут і чубук,з люлькою на підлогу упустив, і як роззявив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. Обидва приятелі, що міркували про приємність дружнього життя, залишились нерухомі, втупивши один в одного очі, як ті портрети, що їх вішали в старовину один проти одного, по обидва боки дзеркала. Нарешті Манілов підняв люльку з чубуком і глянув знизу йому в обличчя, намагаючись підмітити, чи не видно якої посмішки на губах його, чи не пожартував він, але нічого не було помітно такого, навпаки, обличчя навіть здавалось поважнішим ніж звичайно; потім подумав, чи не зсунувся гість часом як-небудь з глузду, і з страхом глянув на нього пильно; але очі в гостя були зовсім ясні, не було в них дикого, неспокійного вогню, що бігає в очах божевільної людини, все було пристойно і як слід. Скільки не придумував Манілов, як йому бути і що йому зробити, але нічого іншого не міг придумати, як тільки випустити з рота решту диму дуже тонкою цівкою.

"Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені їх, не живих насправді, але живих щодо законної форми, передати, відступити, чи як ви визнаєте за краще?"

Але Манілов так сконфузився і зніяковів, що тільки дивився на нього.

"Мені здається, ви вагаєтесь?.." зауважив Чичиков.

"Я?., ні, я не те", сказав Манілов: "але я не можу збагнути... вибачте... я, звісно, не міг дістати такої блискучої освіти, яку, так би мовити, видно у всякому вашому рухові; не маю високого мистецтва висловлюватись... Може, тут... у цьому, вами зараз сказаному вислові... криється інше... Може, ви зволили висловитися так задля краси стилю?"

"Ні", підхопив Чичиков; "ні, я розумію предмет такий, як є, тобто ті душі, що справді вже померли".

Манілов зовсім розгубився. Він відчував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, а яке запитання — чорт його знає. Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.

"Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої", сказав Чичиков.

"Як, на мертві душі купчу?"

"Та, ні!" сказав Чичиков. "Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно позначено у ревізькому реєстрі. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене діло священне, закон — я німію перед законом".

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді став насмоктувати свій чубук так сильно, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, нібито він хотів витягти з Нього думку щодо такої нечуваної обставини; але чубук хрипів та й годі.

"Може, ви маєте які-небудь сумніви?"

"О! даруйте, аж ніяк! Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа, або щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція, так чи не-буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії".

Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значуще в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стиснутих губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найголоволомнішої справи.

Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину потім додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита.

"Так ви гадаєте?.."

"Я гадаю, що це буде добре".

"А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого", сказав Манілов і зовсім заспокоївся.

"Тепер залишається умовитись про ціну..."

"Як про ціну?" сказав знову Манілов і спинився. "Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які так немовби закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то з свого боку я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе".

Великий докір був би історикові викладених подій, якби він проминув сказати, що задоволення пойняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в найбільших поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою заперечливий жест і нарешті вже висловився, що це суще ніщо, що він, справді, хотів би довести чим-небудь сердечний порив, магнетизм душі, а померлі душі до певної міри цілковитий мотлох.