Гюстав Флобер - Просте серце

Вранці наступного дня Фелісіте вже стояла біля ризниці, щоб прийняти від пана кюре святе причастя. Вона прийняла його з побожністю, проте не відчула такого захоплення, як напередодні.

Пані Обен хотіла дати своїй дочці хорошу освіту, і через те що Гюйо не міг викладати ні англійської мови, ні музики, вона вирішила віддати її в пансіон урсулинок в Гонфлері. Дівчина слухняно погодилась. Фелісіте зітхала, вважаючи хазяйку бездушною людиною. Але потім вона вирішила, що, можливо, пані має рацію і втручатися в такі речі — не її справа.

Одного разу перед їхніми воротами зупинився старий візок, і з нього вийшла черниця, що приїхала за панночкою. Фелісіте прив'язала багаж на даху візка, дала останні вказівки візникові і поклала під сидіння шість слоїків з варенням, десяток груш і букетик фіалок. В останню мить Віргінія заридала і обняла матір, яка поцілувала її в чоло, промовляючи: «Ну годі! Не плач, будь мужньою!» Кучер підняв приступку, і візок рушив.

Пані Обен була дуже засмучена; ввечері всі її друзі — родина Лормо, пані Лешаптуа, панночки Рошфейль, пан Гуппевіль і Буре — прийшли її втішати.

Спочатку пані Обен тужила за дочкою. Але вона тричі на тиждень одержувала від неї листи, а в інші дні сама писала їй, гуляла в саду, трохи читала і так коротала час.

Кожного ранку, за звичкою, Фелісіте заходила до кімнати Віргінії і з сумом оглядала стіни. Вона скучала за Віргінією, бо не могла більше зачісувати їй волосся, зашнуровувати черевички, вкладати її спати; не бачила її милого личка і не ходила з нею на прогулянку. Щоб якось згаяти час, вона спробувала плести мереживо. Але її зашкарублі пальці рвали нитки; вона поринала в задуму, не чула, що їй казали, втратила сон і, за її словами, «зовсім охляла».

Аби трохи прогнати нудьгу, вона попросила, щоб племіннику дозволили відвідувати її.

Він приходив у неділю після відправи, червонощокий, в розхристаній на грудях сорочці, і приносив з собою пахощі полів. Фелісіте одразу ж накривала на стіл. Вони снідали, сидячи одне проти одного; сама вона їла дуже мало, щоб було менше витрат, зате Віктора намагалася пригостити якнайкраще, так що він аж засинав після сніданку. З першим дзвоном до вечерні вона будила його, чистила йому одяг, зав'язувала краватку і йшла з ним до церкви, гордо спираючись йому на руку, наче це був її син.

Батьки завжди наказували Вікторові що-небудь випросити у Фелісіте: цукру, мила, горілки, а коли вдасться, то й грошей. Він приносив їй латати свою стару білизну, і Фелісіте навіть раділа з цього, бо це давало їй можливість зайвий раз бачити племінника.

В серпні батько взяв його з собою в прибережне плавання. Це був саме час канікул. Приїхали діти, і Фелісіте знов відчула себе щасливою. Але Поль став примхливим, а Віргінія настільки підросла, що Фелісіте було незручно звертатись до неї на «ти». Між ними ніби звівся якийсь мур.

Віктор побував у Морле, Дюнкерку, Брайтоні і, повертаючись з кожної подорожі, завжди привозив Фелісіте якийсь подарунок. Першого разу він привіз їй скриньку з черепашок, другого — чашку для кави, а трохи згодом — фігурне печиво. Він став красивішим, дуже виріс, у нього почали засіватися вуса. Очі його були щирі і чесні; він, наче лоцман, носив маленьку шкіряну шапочку, збиту на потилицю. Віктор розважав Фелісіте, розповідаючи різні історії, рясно пересипані морськими слівцями.

В понеділок, 14 липня 1819 року (вона не забула, коли це було), Віктор сказав, що його беруть у далеке плавання і що післязавтра вночі він вирушає на пакетботі із Гонфлера до Гавра, де має пересісти на шхуну, яка незабаром відчалить у відкрите море. Можливо, він проплаває років зо два.

Думка про довгу розлуку з племінником вкинула Фелісіте у відчай, і щоб востаннє попрощатися з ним, вона в середу після обіду взула черевики на дерев'яній підошві і пройшла чотири льє від Пон-л'Евека до Гонфлера.

Коли вона зупинилася перед придорожнім розп'яттям, то, замість того щоб звернути ліворуч, пішла в інший бік; зайшла на корабельню, заблудилася там і повернула назад. Люди, яких вона розпитувала, радили їй поспішати. Фелісіте обійшла док із суднами, спотикаючись об канати, потім зійшла з горба і побачила вогні Гонфлера.

Опинившись на набережній, вона мало не збожеволіла, побачивши в небі коней, яких піднімали блоками і опускали в судно. Деякі з них злякано іржали. Кудкудакали кури; пасажири тулилися у тісноті між бочками, корзинами з сиром і мішками з зерном. Серед цього галасу було чути лайки капітана. На носі корабля стояв юнга, спершись ліктями на крон-балку, спокійний і байдужий до всього. Фелісіте, що спочатку не впізнала його, крикнула: «Віктор!» Він підвів голову, й вона кинулась до нього, але цієї ж миті підняли східці.