Иоганн Вольфганг Гёте: Страждання молодого Вертера

Кілька днів тому я спіткав молодого Ф., щирого, дуже вродливого юнака. Він щойно приїхав з університету і хоч не вважає себе надто мудрим, проте впевнений, що знає більше за інших. Видно з усього, що вчився він старанно, одне слово, має добру освіту. Почувши, що я багато малюю і знаю грецьку (два дива в тутешніх місцях), він познайомився зі мною, похизувався своїми знаннями багатьох авторів: від Батте до Вуда, від Піля до Вінкельмана,— і запевняв мене, що прочитав із Зульцерової «Теорії» всю першу частішу і що в нього є мапускрипт Гейне про студіювання античності. Я на це нічого не сказав.

Познайомився я ще з одним гарним чоловіком. Це князівський управитель. Прекрасна, щира людина. Кажуть, що найприємніше бачити його серед діток, а в нього їх аж дев'ятеро. Особливо ж вихваляють його старшу доньку. Він запросив мене до себе, і я незабаром навідаюсь до нього. Він живе у мисливському будинку князя, півтори години ходу звідси, куди отримав дозвіл переїхати по смерті своєї дружини, бо перебування в місті, та ще й у службовій квартирі, було для нього нестерпне.

Крім того, здибав я ще кількох блазнів, у яких мені все огидне, а найгірше те, що вони притьмом лізуть у щирі друзі.

Прощавай! Сподіваюся, ти будеш задоволений з мого листа, він — сама розповідь.

22 травня.

Багато людей уже дійшло висновку, що життя людське — тільки сон, а тепер і я не можу позбутися такого почуття. Коли я дивлюся на межі, в яких замкпуто творчі й пізнавальні сили людини, коли бачу, як уся її діяльність полягає в тому, щоб задовольнити потреби, що знову ж таки мають лише одну мету — продовжити наше жалюгідне існування, а потім, коли усвідомлю, що вдоволення наслідками деяких досліджень — це тільки мрійливе зречення в'язнів, що розмальовують стіни своєї темниці строкатими постатями та яскравими краєвидами, то я, Вільгельме, аж німію від цього. Я повертаюсь до самого себе і знаходжу там цілий світ! Але той світ також існує більше в передчуттях і невиразних жаданнях, аніж у живих, повнокровних образах. Тоді перед очима в мене все йде обертом, і я лише замріяно всміхаюся до того світу.

Що діти не знають, чому вони хочуть того чи іншого, згодні всі високовчені шкільні й домашні вчителі. Але що дорослі блукають по цьому світі, наче діти, не знаючи, звідки вони прийшли і куди йдуть, і, наче діти, не відаючи справжньої мети своєї діяльності, не помічаючи, що ними керують за допомогою тістечок і різок,— цьому ніхто не бажає повірити, а мені здається, що це саме впадає в око.

Радо признаюсь тобі, бо твоя думка про це наперед мені відома, що найщасливіші люди ті, які живуть безтурботно, мов діти, бавляться своїми ляльками, роздягають і вдягають їх і шанобливо проходять повз шафу, куди мама замкнула лагоминки, а коли допадуться до них, то уминають їх, аж за вухами лящить, і кричать? «Дайте ще!» Щасливі створіння!

Добре й тим, що своїм нікчемним ділам або й жалюгідним пристрастям дають пишні назви й підносять їх родові людському як великого значення чин йому на щастя і на пожиток. Добре тим, що можуть такими бути!

Але хто в своїй скромності знає, до чого все це призводить, хто бачить, як ретельно кожний міщанин, коли йому добре ведеться, намагається зробити зі свого садочка рай, як навіть невдахи невтомно долають з тяжким тягарем свій шлях, і всі однаково прагнуть хоч на хвилинку довше бачити світло сонця, той лише мовчить і будує свій власний світ у самому собі, почуваючи себе щасливим уже тому, що він людина. Бо хоч як його обмежено, він плекає в серці своєму солодке почуття свободи і свідомість того, що може покинути свою в'язницю коли захоче.

26 травня.

Ти вже давно знаєш мою вдачу, знаєш, що я можу притулитися в будь-якому затишному куточку, в будь-якій хижці і звикнути до всіляких обмежень. Ось і тут я натрапив на таку привабливу місцину.

Приблизно за годину від міста лежить село під назвою Вальгайм1. Воно дуже мальовничо розкинулось на пагорку, і коли йти горішньою стежкою до села, видно всю долину. Господиня заїзду, привітна і ще жвава як на свої літа, подає вино, пиво, каву. Але найкращі тут дві липи, які своїми крислатими вітами геть закривають невеличкий майданчик коло церкви, оточеної навкруги селянськими хатами. клунями, обійстями. Такого привітного, затишного куточка нелегко знайти. На моє бажання мені виносять з господи столика, стільця, і я п'ю собі каву та читаю Гомера.

Коли я вперше прекрасної години ополудні випадково опинився під липами, коло церкви не було нікого, Всі були в полі. Лише якийсь хлопчик років чотирьох сидів на землі й держав між ногами десь, може, піврічну дитину, притиснувши її обома руками до грудей і правлячи їй ніби за крісло, Він сидів непорушно, як статуя, а проте дуже жваво позирав на всі боки чорними оченятами.