Альбер Камю - Сторонній

— Ну чи варто по цьому водитися з босотою? — зауважив Раймон. Він так їм і сказав, і тоді вони запропонували йому зіпсувати їй фізію. Але він домагався не того. Він ще пометикує. А поки що хоче мене про щось запитати. І насамперед про таке: що я думаю з приводу цієї історії? Я відповів: нічого не думаю, але пригода цікава. Він спитав, як я вважаю, чи було тут ошуканство. Мені справді здавалося, що ошуканство було. А як я гадаю — чи треба її покарати, і як би я вчинив на його місці? Я відповів, що такого ніколи наперед не знаєш, але мені зрозуміло, що йому хочеться її провчити. Я ще трохи випив вина. Раймон запалив сигарету і поділився зі мною своїм задумом. Йому хотілося написати їй листа, «такого, щоб у ньому і шпильки були, і ніжність — хай вона пошкодує, що все закінчилося». А потім, як вона вернеться, він ляже з нею і «якраз аж під

кінець плюне їй у пику» і вижене в потилицю. Я погодився — авжеж, таким побитом її справді можна покарати. Але Раймон сказав, що він, мабуть, не зможе скласти такого листа і ось надумав попросити написати мене. Я промовчав;

тоді він спитав, чи це не завдасть мені клопоту — зробити це негайно, і я відповів, що ні, не завдасть клопоту.

Він випив ще одну склянку вина й підвівся. Відштовхнув тарілки і недоїдений шмат прохололої кров'янки. Старанно витер ганчіркою церату на столі. Дістав з шухляди нічного столика аркуш паперу в клітинку, жовтого конверта, червоненьку дерев'яну ручку і гранчастого каламаря з фіолетовим чорнилом. Коли він назвав мені ім'я тієї жінки, я зрозумів, що вона арабка. Я написав листа. Писав навмання, але намагався догодити Раймонові, бо не мав причини ображати його. Написавши, прочитав листа вголос. Раймон слухав, курив і кивав головою. Він попросив мене ще раз прочитати листа й лишився цілком задоволений.

— Я так і думав, що ти знаєш життя. Спершу я не помітив, що він мені тикає. Завважив і здивувався лише, коли він сказав:

— Ну, тепер ти мені справжній друг.

Він повторив це, і я сказав: «Еге ж». Адже мені байдуже було, що я став його другом, а йому, очевидно, дуже цього кортіло. Він заклеїв конверта, і ми допили вино. Потім якийсь час курили, але вже не розмовляли. Надворі панувала тиша, чути було, як шурхотіла, проїжджаючи, машина. Я сказав:

— Уже пізно.

Раймон згодився зі мною і додав:

— Швидко спливає час.

Зауваження з певного погляду слушне. Мене хилило на сон, але важко було підвестися й піти. Я мав, либонь, зморений вигляд, бо Раймон сказав мені:

— Не треба розклеюватися.

Я спершу не зрозумів. Тоді він пояснив: він чув, що в мене померла мати, але ж рано чи пізно це мало статися. Я теж так-вважав. Я встав, Раймон міцно потиснув мені руку й сказав, що справжні чоловіки завжди зрозуміють один одного. Я вийшов, зачинив за собою двері й хвилинку постояв у пітьмі на сходовому майданчику. В домі все було спокійно, з глибокого підвалу тягло вогкістю і чимось затхлим. Я чув тільки, як у мене пульсує кров у жилах і дзвенить у вухах. Я не рухався. А в кімнаті старого Салама-но глухо заскавулів пес.

IV

Цілий тиждень я добре працював; завітав до мене Раймон і ісказав, що листа вже послано. Двічі я ходив з Емманюелем у кіно. Він не завжди розуміє, що показують на екрані. Доводиться йому розтлумачувати. Вчора, в суботу, прийшла Марі, як ми з нею домовились. Мене дуже вабило до неї. Вона мала на собі гарну сукню, в червоні й білі пружки, і шкіряні сандалі, її пружні груди напинали сукню, Марі засмагла, і личко в неї було дуже свіже. Ми сіли в автобус і поїхали за кілька кілометрів од Алжіра — туди, де були скелі, а за ними піщаний пляж, порослий з суходолу очеретом. О четвертій дня сонце пече вже не так сильно, але вода тепла. До берега ліниво підкочувалися довгі низькі хвилі.

Марі навчила мене потішної гри: треба набрати повний рот шумовиння з гребеню хвилі, перевернутись горілиць і водограєм пирснути ним у небо. Піна пухнастим мереживом розсіюється в повітрі або падає на обличчя теплим дощиком. Але вода була гірко-солона, і скоро в мене запекло в роті. Підпливла Марі, пригорнулася до мене і, поцілувавши в губи, провела по них язиком. Ми довго гойдалися на хвилях.

Потім вийшли на берег і одяглися. Марі дивилася на мене блискучими очима. Я поцілував її. І від цієї хвилини ми більше не говорили. Я обійняв її, і ми поквапилися спіймати автобус, аби швидше дістатися до моєї кімнати й кинутися на ліжко. Вікно я лишив відчинене, і було любо відчувати, як нічна прохолода пробігає по тілу.