Альбер Камю: Сторонній

І ось тут, тільки тут я, сказати б, одержував право, давав собі дозвіл перейти до другої можливості: мене помилують. Як важко було тоді приборкати бурхливий плин крові, що пробігав по жилах, розливався по всьому тілу, ту безглузду радість, від якої в мене темнішало в очах. Доводилося притлумлювати цей крик душі, намагатися схаменутися. Треба було звикнути й до цієї можливості, аби краще підкоритися тій, першій. Якщо мені в цьому щастило, я вимудровував цілу годину спокою. Все-таки виграш!

Саме під таку хвилину я і відмовився прийняти священика. Я лежав на койці й дивився у віконце, вгадуючи наближення літнього вечора з поблідлої блакиті. Перед тим мені вдалося переконати себе, що моє клопотання про помилування, безперечно, буде відхилено, і я відчував, як рівно тече у мене в жилах кров. Навіщо мені був священик? Вперше за довгий час я згадав Марі. Вона вже давно перестала мені писати. Того вечора я, поміркувавши, сказав собі: їй, мабуть, набридло вважатися коханою вбивці, засудженого на смерть. Мені спало також на думку, що, може, вона хвора чи навіть померла. Це могло статися. Але як мені знати про це? Адже тепер, коли фізично ми роз'єднані, ніщо нас не пов'язувало і не принаджувало одне до одного. Спогади про Марі стали для мене байдужі. Мертва, вона не цікавила мене. Я вважав, що це нормально, і про мене люди теж забудуть після моєї смерті, це зрозуміло. Навіщо тоді я буду їм потрібен? Не можу сказати, що така думка була мені гірка.

І саме в цю хвилину ввійшов священик. Побачивши його, я аж здригнувся. Він це помітив і попросив мене не лякатися. Я сказав — зазвичай він приходить іншої пори. Він відповів, що зайшов просто так, по-дружньому, і його відвідини нітрохи не пов'язані з моїм клопотанням про помилування: він нічого не знає про долю прохання. Він сів на мою койку і попросив мене сісти поруч. Я відмовився. Одначе мені сподобався його сумирний вигляд. Довгенько він сидів мовчки, спершись ліктями на коліна, і, понурившись, дивився на свої руки. Руки в нього були тонкі і м'язисті, ніби двоє метких звіряток. Він поволі потер їх. Потім завмер, усе так само похнюпившись, і довго сидів нерухомо. На хвилину я навіть забув про нього.

І раптом він скинув голову і глянув мені в очі.

— Чому ви відмовляєтеся бачити мене, коли я приходжу? — спитав він.

Я відповів, що не вірю в Бога. Він поцікавився, чи я переконаний у своїй невірі. І я відповів, що мені нічого й питати себе, це не має для мене ніякого значення. Він відкинувся назад і, прихилившись до стіни, поклав руки на коліна, а тоді, ніби говорячи з самим собою, зауважив, що іноді люди мають себе за безвірників, а насправді це зовсім не так. Я промовчав. Він глянув на мене і спитав:

— Що ви про це думаєте?

Я відповів — по-всякому буває. Може, я і не знаю напевне, що мене цікавить по-справжньому, але твердо знаю, що мене аж ніяк не цікавить. І якраз те, про що він говорить, мене анітрохи не цікавить.

Він одвів очі і, не змінюючи пози, спитав, чи не кажу я так від страшної безнадії.

Я пояснив, що не вкидаюсь у безнадію — мені тільки страшно, таж воно й природно.

— Господь вам поможе, — озвався він. — Мені відомо, що всі, хто був у такому стані, як ви, зверталися до Бога.

Я визнав, що це їхнє право. А крім того, вони, мабуть, мали на це час. Ну а я не шукаю нічиєї допомоги, та в мене і часу немає перейматися тим, що мене зроду не цікавило.

Він роздратовано махнув рукою, але одразу ж випростався і розправив згортки своєї сутани. Потім знову звернувся до мене, називаючи мене «друже мій». Він, мовляв, так зі мною говорить не тому, що мене засуджено на смерть; на його думку, ми всі засуджені на смерть. Але я перепинив його, сказавши, що це зовсім не одне й те саме і, у кожному разі, загальна приреченість не може правити для мене за втіху.

— Авжеж, — погодився він. — Але якщо ви і не умрете сьогодні, то все одно помрете, тільки згодом. І тоді постане те саме питання. Як зустрінете ви цю страшну випробу? Я відповів, що зустріну достоту так, як зараз. Він підвівся при цих моїх словах і подивився мені в очі. Таку гру я добре знав. Я часто бавився з Емманюелем або Селестом, і звичайно вони перші відводили погляд. Священик, як видно, теж був натренований у цій грі: він, не кліпаючи, дивився на мене. І голос у нього не затремтів, коли він сказав мені:

— Невже у вас нема ніякої надії? Невже ви думаєте, що умрете ввесь?

— Так, — відповів я.

Тоді вій схилив голову і знову сів. І сказав, що йому жаль мене. Він вважає, що такого людина витерпіти не може. А я відчував одне: він починає мені набридати. Я теж відвернувся від нього, відійшов до віконця і став під ним, притулившись плечем до стіни. Не дуже дослухаючись до його слів, я все-таки завважив, що він знову чогось допитується у мене. В його голосі бриніли неспокій і наполегливість. Я зрозумів, що він схвильований, і почав слухати уважніше.