Альбер Камю - Сторонній

— Але для того вас і саджають за грати.

— Себто як це?

— Адже воля — це жінки. А вас позбавляють волі. Такої думки мені раніше не спадало. Я погодився з ним.

— Ваша правда, — сказав я. — Інакше яка б це була кара?

— Авжеж. Ви, я бачу, людина кмітлива. Не те, що інші. Але зрештою вони самі заспокоюють себе. З цими словами наглядач і пішов.

Мучився я ще через брак сигарет. Коли я потрапив до в'язниці, в мене відібрали паска, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, а також і сигарети. Коли мене привели до камери, я попрохав, щоб мені віддали сигарети. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні то була справжнісінька мука. Певне, без курива було найважче. Я смоктав тріски, які відколював від нар. Цілі дні снував по камері, і мене млоїло. Я не розумів, чому нам не дозволяється курити, адже від цього нікому шкоди не буде. Пізніше я зрозумів, що це теж робиться для покари. Тільки тоді я вже курити відвик, і кара та була не для мене.

Якщо не зважати на ці прикрощі, мені було не так уже й зле. Найважливіше, повторюю, було збавити час. Але відтоді, як я навчився згадувати, я вже не нудився. Іноді згадував свою спальню: уявляв, як виходжу з одного кутка і, пройшовши по кімнаті, повертаюся назад; я перебирав подумки все, що траплялося дорогою. Спершу я швидко обертався з цим. Але щодалі подорож забирала все більше часу. Я згадував не лише шафу, але всі речі, що були там, і кожну річ малював собі в усіх подробицях: колір і матеріал, візерунок інкрустації, тріщинку, щербинку на вінці. Всіляко намагався не згубити нитки своєї інвентаризації, не забути жодної речі. За кілька тижнів я вже міг годинами змальовувати все, що було в моїй спальні. Що більше я думав про це, то більше забутих або непомітних дрібничок спливало в моїй пам'яті. І тоді я зрозумів: той, хто прожив на світі бодай один день, міг би за виграшки провести у в'язниці сто років. У нього вистачило б споминів на те, щоб не нудитися. Якщо хочете, це теж утішає.

Виручав також сон. Спочатку я погано спав уночі, а вдень зовсім не лягав. Але поступово я став краще спати вночі і міг спати вдень. Признатися, в останні місяці я спав по шістнадцять-вісімнадцять годин на добу. Отже, залишалося ще якось убивати час протягом шести годин, але цьому допомагали арештантські трапези, задоволення природних потреб та історія одного чеха.

Під сінником я знайшов на нарах прилиплий клапоть старої газети, зжовклий і прозорий клапоть. Там було надруковано випадок із кримінальної хроніки; початку допи-са не було, але, очевидно, діялося те в Чехословаччині. Один чех подався з рідного села, сподіваючись знайти собі щастя. Він справді забагатів і через двадцять п'ять років повернувся на батьківщину з дружиною та дитиною. Його мати і сестра тримали в рідному селі заїзд. Бажаючи зробити їм приємну несподіванку, він, залишивши дружину й дитину в іншому заїзді, заявився до матері. Вона не впізнала сина. Задля жарту він здумав найняти номер. З своїми грішми він не крився. Вночі мати й сестра вбили його молотком і, пограбувавши, кинули тіло в річку. Вранці прийшла дружина і, нічого не знаючи, відкрила, хто у них зупинився. Мати повісилася, сестра кинулася в колодязь. Цю історію я перечитував тисячі разів. З одного боку, вона була неймовірна. З другого — природна. Хоч як подивитись, а той нічліжанин, як на мене, дістав по заслузі: навіщо ламати комедію?

Довгі години сну, спогади, читання газетного допису, чергування світла й темряви — так і минав час. Я чув, що зрештою в тюрмі втрачається уявлення про час. Але я не дуже-бо розумів, що це означає. Адже я не уявляю собі, які довгі і водночас короткі можуть бути дні. Тягнеться-тягнеться день, і не помітиш, як він зливається з іншим днем у безіменний потік. «Вчора» і «завтра» — тільки ці слова мали для мене глузд.

Якось наглядач сказав, що я відсидів уже п'ять місяців, я повірив, але осягнути цього не зміг. Для мене цей час тривав якийсь суцільний день, що заглядав у камеру і змушував мене робити одне й те саме. Коли наглядач пішов, я подивився на себе в денце бляшаного казанка. Мені здалося, що мій відбиток лишався поважним, навіть коли я силкувався всміхнутись йому. Я погойдав казанок перед собою. Усміхнувся, лице моє зберігало суворий і журний вираз. Смеркало, наближалася пора, про яку мені не хочеться говорити, безіменна пора, коли з усіх поверхів в'язниці піднімається вечірній гамір і слідом за ним — тиша. Я підступив ближче до високо прорізаного віконця і в останніх вечірніх відблисках ще раз глянув на своє відображення. Воно, як і раніше, здавалося похмурим, адже я, безперечно, таким і був у цю хвилину. Саме тут я вперше за кілька місяців ясно почув свій голос. Я упізнав у ньому той самий голос, який уже багато днів лунав у моїх вухах, і збагнув, що весь цей час я вголос розмовляв сам з собою. Мені згадалося раптом те, що сказала медична сестра на маминому похороні. Ні, жодної ради не було, і ніхто не може собі уявити, що таке сутінки у в'язниці.