Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях,— казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога?-Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,.

проти якої, звичайно, виступали ми.

На весілля були запрошені всі. На честь нареченої ву­лиця була оздоблена вінками квіток і тріумфальними ар­ками. Великий фонтан святого Міхеля виливав струмені страшенно кислого вина, а водограй на Арішларійській площі пінився пивом. Були пущені всі головні фонтани, а в парку та в садах закопано стовпи для щасливих селян, на які вони задля втіхи могли видряпуватися, зривати годинники, срібні виделки, призові ковбаси тощо, почеп­лені вгорі на рожевих стрічках. Джорджі також отримав приз, зірвавши його з верхівки стовпа, на який він спритно видряпався під радісні вигуки глядачів, і шлам спустив­шись униз швидко, мов водоспад. Але хлопець вилазив на стовп тільки задля слави: свою ковбасу він віддав селяни­нові, який сам був мало не досяг до неї Î тепер стояв уни­зу, нарікаючи на свою невдачу.

Французьке посольство було ілюміноване на шість лам­піонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зобра­женням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому ор­ден Лазні.

На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.

Крім балів у князівському зам­ку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.

редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офі­церам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.

Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого зав­жди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ра­тушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазир­нути до гральної зали,— він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати,— то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп’є і понтери. Грали жін­ки. Декотрі з них «були в масках — таке дозволялося в ша­лені дні карнавалу.

Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сук­ні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне вра­ження.

Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вга­дувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, про­ткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарнень­ке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивля­чись на нього блискучими очима з-під маски, вона запи­тала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame ,— відповів хлопець.

Ви не коли не грали,— може, зробите мені невеличку послугу?-Яку? — спитав хлопець, почервонівши.

Зіграйте, „будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.

Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була,— і вклала її хлоп­цеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.

Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.

Дякую,— мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати?-Осборн,— відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з’явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.

Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважа­тися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже ка­зали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів при­вести містера Джорджа в таке місце.

Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино.— faut s’amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,