Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Вранці, ледь зазоріло, майор Доббін вийшов з своєї кім­нати, як завжди, гладенько виголений і старанно одягнений. Ніхто в готелі ще не вставав, крім коридорного, який, здавалося, ніколи не лягав спати. Порипуючи чобітьми, майор походжав по темних коридорах і слухав хропіння різноманітних пожильців готелю.

Потім невсипущий кори­дорний, плентаючи від дверей до дверей, почав збирати блюхери, веллінгтони, оксфорди та інше взуття, вистав­лене за порогом. Згодом піднявся Джозів служник-тубілець і заходився готувати важкенне туалетне приладдя свого пана та набивати йому кальян. Тоді повставали покоївки і, зустрічаючись у коридорі з чорношкірим служ­ником, зойкали, думаючи, що то чорт. Він і Доббін пере­чіпались у коридорах за їхні відра, поки покоївки шару­вали готельні підлоги. Коли з’явився перший заспаний офіціант і зняв засуви з вхідних дверей, майор вирішив, що пора вирушати в дорогу, й звелів негайно викликати карету, щоб можна було швидше їхати.

Потім він подався до кімнати містера Седлі і, розсу­нувши запинало широкого двоспального ліжка, з якого чути було Джозове хропіння, сказав:-Вставайте, Седлі! Пора їхати, за півгодини карета буде біля дверей!-З-під перини почулося глухе бурчання — то Джоз питав, котра година. Майор почервонів і сказав йому правду (він ніколи не брехав, навіть якщо це йому було вигідно). Почувши, як ще рано, Джоз вибухнув добірною лайкою, яку ми не будемо тут переказувати і з якої Доббін мав зрозуміти, що він, Джоз, занапастить своє здоров’я, коли встане в таку пору, що майор може собі забиратися під три чорти, що він не хоче їхати з ним і що справжній джентльмен не турбував би людину й не будив би її без потреби. Збентеженому майорові довелось відступити, за­лишивши Джоза досипляти.

Тим часом прибула карета, і майор не захотів довше чекати.

Якби він був англійським аристократом, що подорожує задля своєї втіхи, або газетним кур’єром, що везе термі­тові депеші (з урядовими паперами звичайно так не по­спішають), то й тоді не міг би їхати швидше. Форейтори були вражені щедрими чайовими, які він їм роздавав. Якою щасливою і зеленою здавалася земля, що нею карета мчала від одного шляхового стовпа до другого, через чи­стенькі містечка, де господарі садиб усміхались і кланя­лися йому; повз чепурні придорожні заїзди, де вивіски були почеплені на берестах, а коні й візники заспокою­вали спрагу під візерунчастою тінню дерев; повз старо­винні замки й парки; повз скромні селянські будиночки, що стислися навколо сірих церков. Ох, цей милий, при­вітний англійський краєвид! Що в світі може зрівнятися з ним? Мандрівника, що повертається додому, він зустрі­чає так ласкаво, немов тисне вам привітно руку, коли ви їдете повз нього. Проте майор Доббін промчав від Саутгемптона до Лондона, майже нічого не помітивши, крім шляхових стовпів. Йому, бачите, кортіло якнайшвидше зустрітися з батьками в Кемберуелі!-Він навіть шкодував того часу, який довелося згаяти, щоб доїхати з Пікаділлі до його колишнього пристановища в «Слотері», куди він подався за давньою звичкою.

Минули довгі роки відтоді, як він побував там востаннє, відтоді, як вони з Джорджем, ще молодими людьми, бенкетували й розважалися там. Тепер Доббін був старим парубком. Волосся в нього за цей час посивіло, багато його пристра­стей і молодих почуттів вичахло. Та ось на порозі стоїть той самий офіціант, у такому самому засмальцьованому чорному костюмі, з таким самим подвійним підборіддям і відвислими щоками, з тією самою низкою брелоків на ланцюжку від годинника; він, як колись, забряжчав мо­нетами й зустрів майора так, ніби не бачив його лише тиждень.

Віднесіть майорові речі в двадцять третій номер — це його Кімната,— мовив Джон, не виявляючи ніякісінь­кого подиву.— На обід вам, мабуть, спекти курку? Ви не жонаті? А казали, що ви одружилися,— тут був один лікар-шотландець з вашого полку. Ні, це казав каштан Гембі з тридцять третього, що квартирував з *** полком в Індії. Принести гарячої води? Чого ви приїхали в пош­товій кареті, хіба пасажирською погано їхати?-З цими словами вірний служник, який знав і пам’ятав кожного офіцера, що зупинявся там, і для якого десять років були як один день, повів Доббіна до його колишньої кімнати, де лежав той самий килим, ще дужче витертий, стояло скромне, але охайне ліжко з цупким запиналом та інші давні меблі, оббиті збляклим ситцем,— усе те, що Доббін пам’ятав з часів своєї молодості.

Він згадав, як напередодні шлюбу Джордж ходив з кут­ка в куток у цій кімнаті, кусав нігті і божився, що бать­ко повинен схаменутися, а якщо ні, то йому, Джорджеві, байдуже. Майорові здавалося, що ось-ось грюкнуть двері його кімнати і сам Джордж...