Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкра­щих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівно­го світського жаргону), але й багатьох найкращих пред­ставників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не най­розумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих»,— одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.

Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт,— дивись словник Дебрета й Берка) запрошує ко­гось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюблен­ця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де голову­вала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відві­дувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, за­мовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказ­ний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер дома­гався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її при­йняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбо­гих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка про­никла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.

Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасон­ських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.

В наступні роки Бекі часто згадувала про ту пору сво­го життя, коли вона оберталася серед найвишуканіших кіл лондонського великого світу. Успіхи окрилювали її, але потім набридли. Спершу для неї не було більшої вті­хи, як придумувати й роздобувати (останнє, до речі, було нелегкою справою і вимагало неабиякої винахідливості, бо місіс Кроулі мала дуже обмежені засоби) — роздобу­вати, кажу я, найелегантніші сукні й оздоби, їздити на обіди у вибраному колі, де її гостинно зустрічали великі вельможі, а з розкішних обідів поспішати на вишукані ве­чори, куди приходили ті самі люди, з якими вона обідала, яких вона бачила вчора ввечері і бачитиме завтра,— моло­ді, бездоганно вбрані чоловіки з гарно зав’язаними крават­ками, у виглянсуваних, блискучих чоботях і білих рукавич­ках; старші, солідні товстуни з мідними ґудзиками, величні, чемні й нудні; молоді дами, русяві, несміливі, всі, як одна, в рожевому; поважні матусі, вичепурені, пишні, вро­чисті, всі в діамантах. Вони розмовляли по-англійському, а не кепською французькою мовою, як розмовляють у ро­манах.

Вони говорили про своїх ближніх, про їхню вдачу та їхні родинні справи точнісінько так, як Джонси гово­рять про Смітів. Колишні знайомі Бекі ненавиділи її і заздрили їй, а бідолашна жінка позіхала в душі з нудьги.

Хотіла б я покласти край усьому цьому,— казала вона сама до себе.— Краще б я була дружиною свяще­ника й навчала дітей у недільній школі, ніж отак жити, як я живу. Або жінкою якогось сержанта, їздила б у військо­вому фургоні, або... або надягла б обшите блискітками вбрання й танцювала б у балагані на ярмарку, так було б найвеселіше.

У вас би той танець добре вийшов,— сміявся лорд Стайн.

Ребека простодушно розповідала цьому великому чоло­вікові про всі свої ennuis і турботи; вони розважали його.