Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Я... я ніколи не приходила сюди,— перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.

Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? — вела далі Емілія, наче непритомна.— Він тут був, але вже пішов.

Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.

Неодмінно повернеться, люба,— сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.

Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? — Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев’язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку. На обличчі в неї з’явилося щось схоже на усмішку.

Ребека тихенько вийшла з кімнати.

Як там Емілія? — запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.

Її не можна залишати саму,— відповіла Ребека.— Мені здається, що їй дуже погано.— І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення

Розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.

З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її. Тому, зустрівши місіс О’Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.

В мене й свого клопоту досить,— поважно відповіла місіс О’Дауд,— і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.

З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.

Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.

«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя»,— подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.

Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. —-Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона.— А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.

Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха,— відповіла Емілія.

Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки— слізьми.

О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза,— обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.

Ти тільки спробуй,— сказав він.— Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,— прохав він, цілуючи їй руку.

Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.

Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе,— мовила Емілія.— 1 всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.

Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О’Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.

Хай бог благословить цю їжу,— врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: — Що там обідають наші бідолашні хлопці? — І, як справжній філософ, узялася до їжі.

Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі кращав настрій. Він хотів випити за здоров’я *** полку або вигадати якийсь інший привід, щоб дозволити собі келих шампанського.