Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Вона була для тебе корисна, люба моя,— сказав Джордж дружині, яку міг з чистим сумлінням залишати саму, коли поряд була месіє О’Дауд.— Але як добре, що приїхала Ребека! Тепер ти будеш бавити час із нею і ми можемо спекатися цієї клятої ірландки.

Емілія нічого не відповіла на це. І звідки нам знати, що вона подумала? Загальний вигляд Брюссельського оперного театру не справив великого враження на місіс О’Дауд, бо він не був такий гарний, як театр на Фішембл-стріт у Дубліні, і французьку музику, на її думку, не можна було порівняти з мелодіями її вітчизни.

Всіма цими враженнями вона дуже голосно ділилася з друзями, самовдоволено обмахуючись великим рипучим віялом.

Родоне, любий, хто та кумедна жінка, njo сидить з Емілією? — запитала дама в ложі навпроти (вона наодинці майже завжди була ласкавіша з чоловіком, ніж у товаристві).—Не бачиш хіба, ота з чимось жовтим на капелюшку, в червоній атласній сукні і з великим годинником?-Поруч із тією гарненькою жінкою в білому? — спитав середнього віку джентльмен з орденами в петельці, в кількох жилетах і з великою накрохмаленою краваткою.

Гарненька жінка в білому — це Емілія, генерале. Ну й розпусник же ви, завжди помічаєте всіх гарненьких жінок!-Тільки одну, присягаюся! — вигукнув захоплений генерал, а дама легенько вдарила його великим букетом, що був у неї в руках.

Та це ж він! — мовила місіс О’Дауд.— І букет той самий, що він купував на квітковому ринку.

Коли Ребека впіймала погляд Емілії, вона знов зробила свій невеличкий маневр з поцілунком, а місіс О’Дауд, думаючи, що це вітаються з нею, відповіла найчарівнішою усмішкою, що змусила бідолашного Доббіна пирхнути й вискочити з ложі.

Після закінчення дії Джордж відразу вийшов, щоб засвідчити свою пошану Ребеці в її ложі. В коридорі він зустрів Кроулі й перемовився з ним кількома фразами про події останніх двох тижнів.

Ну що, з моїм чеком усе гаразд? — із змовницьким виглядом запитав Джордж.

Так, голубе,— відповів Родон.— Я залюбки дам вам відігратися. А як батько, подобрішав?-Ще ні,— відповів Джордж,— але напевне подобрішає. Та я маю і свої гроші, по матері. А ваша тітка зласкавилась?-Подарувала мені двадцять фунтів, клята стара скнара. Коли ми зустрінемося? Генерал у вівторок не обідає вдома. Може, прийдете? А ще скажіть Седлі нехай зголить вуса. На якого біса цивільному знадобилися вуса і ті ідіотські шнури на куртці? Ну, бувайте! Постарайтесь прийти-316-у вівторок.— І Родон пішов з двома чепуристими молодими офіцерами, що, як і він, були в штабі генерала.

Джорджа не дуже втішило, що його запросили на обід саме тоді, коли генерала не буде вдома.

Я піду засвідчити свою пошану вашій дружині,—сказав він.

Гм... Як хочете,— відповів Родон і спохмурнів. Обидва молоді офіцери промовисто перезирнулися.

Джордж залишив їх і гордо пішов коридором до тієї ложі, де сидів генерал, заздалегідь вирахувавши її номер.

Entrez! — почувся дзвінкий голосок, і наш приятель опинився перед Ребекою, яка схопилася, плеснула в долоні й простягла йому обидві руки, так зрадівши, що побачила його.

Генерал з орденами в петельці похмуро глянув на прибульця ніби хотів запитати: «Хто ви такий, хай би вас чорти забрали?»-Дорогий капітане Джордже! — в захваті вигукнула Ребека.— Як добре, що ви нагодилися! Ми тут з генералом нудимося tête-à-tête. Генерале, це мій капітан Джордж, про якого я вам розповідала.

Справді? — мовив генерал, ледь вклонившись.— А з якого ви полку, капітане Джордже?-Джордж назвав *** полк; як би йому хотілося, щоб це був якийсь відомий кавалерійський корпусі-Ви, здається, недавно повернулися з Вест-Індії? І не воювали в останній війні? Ви тут розквартировані, капітане Джордже? — бундючно допитувався генерал, міряючи його вбивчим поглядом.

Не капітан Джордж, темна ви людина, а капітан Осборн! — поправила його Ребека.

Генерал сердито позирав то на неї, то на Джорджа.

Невже капітан Осборн? Родич Осборнів із Л.?

— У нас один герб,— відповів Джордж, і це була правда. Старий Осборн, порадившись з одним знавцем геральдики з Лонг-ейкр, вибрав собі з «Книги перів» герб Осборнів з Л., коли п’ятнадцять років тому замовляв карету.

Генерал нічого не сказав на ці його слова, тільки взяв лорнетку — біноклів тоді ще не було — і вдав, що роздивляється залу. Проте Ребека добре бачила, що насправді він стежить за нею і Джорджем і в очах його світиться гнів.

— Як почуває себе дорога Емілія? Та можна й не питати; вона така чарівна! А хто та мила, добродушна з вигляду особа біля неї — ваша пасія? Ох ви ж, негіднику! А он і містер Седлі їсть морозиво і, видно, з великою втіхою! Генерале, чому в нас немає морозива?-Хочете, щоб я пішов і приніс його вам? — люто запитав генерал.