Гюстав Флобер - Саламбо

Він так говорив і раз у раз заходився таким радісним сміхом, ніби війна давно вже скінчилася, а найманці, Гамількар і всі перепони раптом розвіялись. Поміж двох хмар плив місяць. Його видно було крізь отвір у наметі.

— О, скільки ночей споглядав я його! Ця срібна зоря здавалась мені запиналом, що ховає твоє обличчя. Ти дивилась на мене крізь нього. Спомин про тебе так мішався з її промінням, що я вже не міг вас розрізнити!

І, припавши головою до її грудей, він ревно заплакав.

«Ось він, — думала вона, — той страшний чоловік, що нагонить страх на весь Карфаген!»

Він заснув. Тоді, нишком звільнившись із його обіймів, вона спустила долі ногу й помітила, що ланцюжок на ній розірваний.

У знатних родинах дівчат призвичаєно шанувати ті пута, як щось трохи не священне, і Саламбо вся спаленіла, обмотуючи ноги тим порваним золотим ланцюжком.

Карфаген, Мегара, її дім, її покій, поля, якими вона проїздила — все вихрилося в її думках, набувши хай і безладних, але чітких образів. Одначе безодня, що розступилась перед нею, відсунула все те в безмежну далечінь.

Гроза перейшла; коли-не-коли ще падали поодинокі краплини, і під ними бриніло мокре полотнище намету.

Мато, наче п’яний, спав, простягтись на боці, звісивши з ліжка руку; перлова пов’язка трохи збилася, оголивши чоло. Усмішка відкривала йому зуби. Вони аж вилискували над чорною бородою, а крізь нещільно склеплені повіки з очей сяяла радість, мовчазна, майже образлива.

Саламбо непорушно дивилась на нього, схиливши голову і схрестивши руки.

В узголів’ї на кипарисовому столі лежав кинджал; дивлячись на його блискуче лезо, вона запалилася жадобою крові. Здалеку, з пітьми, линули жалібні голоси і, наче хор духів, волали до неї. Вона підійшла до столу і схопила кинджал. Діткнутий її вбранням, Мато, сонно мружачи очі, потягся вустами до її рук, і кинджал упав.

Раптом зчинився галас. Позад намету сяйнув страшний вогонь. Мато шарпнув полотнину; перед ними, охопивши лівійський табір, гуготіло буйне полум’я.

Палали очеретяні курені, звиваючись, тріскотіли в клубах диму й розліталися, як стріли, трубчасті стебла; на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні. Чулися зойки тих, що не встигли вискочити з куренів; слони, бики й коні металися серед юрби, чавили людей, топтали вихоплені з вогню речі, харчові припаси. Ґвалтовно сурмили сурми. Хтось гукав: «Мато! Мато!» До намету поривалися вояки:

— Виходь! Гамількар підпалив Автарітів табір! Мато вибіг. Саламбо зосталася сама.

Тоді вона стала роздивлятись на заїмф. Пильно оглянувши, чудувалася, що, дивлячись на нього, вже не відчуває того щастя, про яке марила колись. От і здійснилась її мрія, а вона стоїть сумна.

Аж раптом при землі піднялось полотнище, і до намету просунулось щось химерне. Спершу Саламбо помітила двоє очей та довгу білу бороду, що спадала аж на землю; тіло, заплутуючись у якомусь рудому дранті, повзло по землі; за кожним рухом уперед руки впиналися в бороду і знов падали. Так повзучи, та людина наблизилась до її ніг, і тоді Саламбо пізнала старого Гіскона.

Щоб полонені карфагенці не змогли повтікати, варвари мідними киями поперебивали їм ноги, і вони, збившись купою в рові, конали там серед нечистот. Найживучіші з них, зачувши брязкіт казанків, стогнучи, п’ялися на край рову. Так Гіскон побачив Саламбо. Помітивши сандастрові кульки, що торохтіли при її котурнах, він упізнав карфагенянку; передчуваючи якусь важливу таємницю, Гіскон за допомогою своїх товаришів вибрався з рову; а тоді, то пальцями дряпаючись, то спинаючись на лікті, підповз кроків за двадцять до намету, де мешкав Мато. Звідти лунали два голоси. Він став прислухатися і все почув.

Це ти! — мало не з жахом нарешті мовила Саламбо. Ледь зводячись на кулаках, Гіскон відповів:

Так, це я! А там, певно, мене вже й поховали? Вона схилила голову. Він провадив далі:

— О, чому ж Ваали не пошлють мені цієї милості! — І, підтягтись так близько, аж торкався до неї, сказав: — Вони б визволили мене від клопоту клясти тебе.

Саламбо аж поточилась назад, так жахнула її ця загиджена істота, бридка, як той хробак, і страшна, мовби почвара.

— Мені незабаром скінчиться сто років, — казав він. — Я бачив Агафокла, Регула, бачив, як римські орли толочили пашню на пунійських нивах! Я бачив увесь жах битв і море, по якому плавали уламки наших кораблів. Вар вари, що я їх водив у бої, тепер закували мені руки й ноги в ланцюги, як тому рабу-душогубові. Круг мене один по одному помирають мої товариші; по ночах я проки даюся, задихаючись від смороду їхніх трупів, а вдень відганяю від них птахів, що злітаються клювати їм очі. Та й на мить не втрачав я віри в Карфаген! Хай навіть облягли б його війська всього світу, хай полум’я від його пожеж здійнялось би над хмари, — я й тоді вірив би в його довічність! А тепер — усьому вже край, все пішло на пропад! Боги взяли ненависть на Карфаген, відступилися від нього! Прокляття на тебе, що своєю ганьбою наблизила годину його загибелі!