Гюстав Флобер - Саламбо

її голос дужчав, лице зашарілося. Вона вела далі:

— Подумайте, де ви! В завойованому місті чи в палаці свого володаря? Та ще якого володаря! Суфета Гамількара, мого батька, служителя Ваалів! Це ж він відмовився видати Лютецієві вашу зброю, вкриту кров’ю його рабів! Чи знаєте ви в своїх краях кращого полководця, ніж він? Гляньте! Сходи палацу геть усі заставлені нашими трофеями! Чого спинились? Паліть його! Я заберу з собою духа-заступника нашого дому, мою чорну змію, що спить там, угорі, на лотосовому листі! Свисну, і вона поповзе за мною; а сяду на галеру — попливе серед спінених хвиль слідом мого судна.

Тонкі ніздрі дівчини тремтіли. Вона обламувала нігті об коштовне каміння на грудях. Очі її затьмарилися. Вона говорила далі:

— О бідолашний Карфагене! Безталанне місто! Нікому тебе оборонити! Нема вже в тебе колишніх сильних мужів, що вирушали за море будувати храми на чужих узбережжях. Усі країни працювали на тебе, і морські простори, зорані твоїми веслами, гойдали твоє жниво.

Тоді почала співати про діла Мелькарта, бога сідонського і прабатька своєї родини.

Розповіла про сходження на гори Ерсіфонські, про мандрівку до Тартеса та про війну проти Мазізабала, яку почали, щоб помститися за царицю змій:

— Він гнався в лісі за почварою з жіночим лицем, з хвостом, що звивався між сухим листям, ніби срібний струмок; і дістався до галявини, де жінки з драконячими хребтами збилися довкола великого вогнища і стояли на кінчиках своїх хвостів. Кривавий місяць палав, обведе ний блідим колом, і їхні багряні язики, роздвоєні, як рибальські ості, звиваючись, тяглись до самого полум’я.

Потім Саламбо, не зупиняючись, оповіла, як Мелькарт, перемігши Мазізабала, прибив до носа свого корабля його відтяту голову:

— За кожним сплеском хвиль вона поринала в піну, та сонце висушувало її; вона стала твердіша, ніж золото; однак очі не переставали плакати, і сльози невпинно капали в воду.

Все те вона співала давньою ханаанською говіркою, незрозумілою варварам. Вони питали, що вона ото їм каже, грізними жестами супроводжуючи свою мову; постававши довкола неї на столи й на ложа, повилазивши на сикоморове гілля, найманці з роззявленими ротами й витягненими шиями силкувалися схопити на льоту ті незрозумілі перекази, що перед їхньою уявою миготіли в імлі теогоній, ніби привиди в хмарах.

Тільки безбороді жерці розуміли Саламбо. їхні зморшкуваті руки, звиснувши над струнами лір, дрижали і час від часу видобували з них скорботні акорди; а що були вони кволіші за старих жінок, то тремтіли й від містичного піднесення, і від страху перед вояками. Варвари не зважали на них; вони слухали спів дівчини.

Ніхто не приглядався до неї так пильно, як молодий нумідійський вождь, що сидів за столом воєначальників серед вояків свого племені. На його поясі було начеплено стільки стріл, що від них горбився широкий плащ, підв’язаний до скронь ремінною стьожкою. Тканина розвівалася на плечах, огортаючи сутінню його лице, на якому видніло саме тільки полум’я непорушних очей. На бенкет він попав несподівано, — батько вирядив його пожити в родині Барка за звичаєм тодішніх царів, що посилали синів своїх у знатні сім’ї, підготовляючи таким способом шлюбні союзи; та проживши ось уже сім місяців у палаці, Нар-Гавас досі ще й разу не бачив Саламбо; сидячи навпочіпки, зіпершись бородою на ратища своїх дротиків, він дивився на неї, роздимаючи ніздрі, як леопард, що причаївся в бамбукових заростях.

По другий бік стола сидів велетенський на зріст лівієць з кучерявим коротко підстриженим чорним волоссям. На ньому була тільки вояцька куртка; її мідні нашивки роздирали пурпур ложа. Намисто із срібних півмісяців заплуталося у волоссі на грудях. Лице його було забризкане кров’ю. Спершись на лівий лікоть, він усміхався на весь рот.

Саламбо ввірвала священні гімни. Вона почала говорити всіма варварськими говірками, намагаючись чисто жіночою ласкою погамувати гнів вояків. До греків мовила по-грецькому, далі звернулася до лігурів, до компанійців, до негрів; і кожен, слухаючи її, відчував у тому голосі чари рідної землі. Захоплена спогадами про карфагенську минувшину, вона тепер заспівала пісень про колишні битви з Римом. Вояки плескали в долоні. Блиск оголених мечів запалював її; вона кричала, простягала руки. Ліра впала; вона замовкла, притискаючи долоні до серця, примруживши повіки, — і стояла так якусь хвилину та впивалася хвилюванням вояків.