Гюстав Флобер - Саламбо

Вона не знала сороміцьких зображень, бо кожен бог проявлявся в одмінних видах, його суперечливо витлумачували різні культи, і Саламбо поклонялася богині в образі планети. Місяць впливав на непорочну діву. Коли небесне світило йшло на ущерб, Саламбо знесилювалась. Нудьгуючи цілий день, тільки ввечері вона оживала. Якось під час затемнення місяця вона трохи не вмерла.

Та ревнива Раббетна мстилася непорочній діві за те, що її безгрішності не віддали їй у жертву, вона мучила Саламбо спокусами, тим важчими, що вони були невиразні, виростали з віри й живилися нею.

Гамількарова дочка тільки й думала про Таніту. Вона довідалась про всі її пригоди, мандри, взнала всі її імена і повторювала їх, навіть не знаючи гаразд, що вони означають. Щоб дійти до глибинних основ її віри, вона хотіла побачити в найпотаємнішому місці храму стародавню статую богині та її пишне покривало, від якого залежала доля Карфагена: уявлення про божество та його кам’яна подоба не були виразно відокремлені, і торкнутися рукою до того зображення чи хоч би глянути на нього означало здобути якусь частку могутності божества і певною мірою підкорити його собі.

Саламбо обернулась. Вона впізнала звук золотих дзвоників, що знизу оздоблювали Шагабарімове вбрання.

Зійшовши по східцях на терасу, він зупинився й схрестив руки.

Запалі очі його блищали, як світильники в гробниці; на довгому худому тілі звисала лляна одежа, обтяжена біля п’ят бубонцями впереміш із смарагдовими кульками; був він немічний, із спадистим лобом та гострим підборіддям; шкіра здавалась холодною, а жовте лице, пооране глибокими зморшками, ніби зціпилось від жаги та вічної печалі.

То був верховний жрець Таніти, вихователь Саламбо.

Кажи! — мовив він. — Чого ти хочеш?

Я сподівалась… Ти мені майже пообіцяв… — Вона затиналась, ніяковіла і раптом запитала: — Чого ти мене зневажаєш? Чи я забула щось із обрядів? Ти мій учитель, і ти мені казав, що ніхто не знає про богиню стільки, як я; та є таке, чого ти не хочеш мені сказати. Чи не правда, отче?

Шагабарім згадав Гамількарів наказ, він відповів:

— Ні, я не маю більше чого тебе вчити.

Якийсь дух, — почала вона знову, — навіває мені любов до Таніти. Я сходила східцями до Ешмуна, бога планет і духів, я спала під золотою маслиною Мелькарта, заступника тірських колоній, я відчиняла браму Ваала-Хамона, світлодавця й запліднювача, я складала жертви підземним кабірам, богам гаїв, вітрів, рік і гір. Та всі вони дуже далеко, дуже високо, занадто неприступні, розумієш ти? А Таніта, я почуваю це, ввійшла в моє життя, сповнила мою душу, я здригаюсь, коли вона поривається з мого лона, ніби хоче вирватись. Все мені здається, що ось-ось почую її голос, побачу її обличчя, і тоді мене засліплює блискавиця, а потім знову поглинає темрява.

Шагабарім мовчав. Вона дивилася на нього з німим благанням.

Нарешті він махнув рукою, щоб вийшла невільниця, бо вона була ханаанського племені. Таанах зникла, і Шагабарім, піднявши руку, почав:

— Коли ще не було богів, темрява панувала повсюди і витав дух, важкий та невиразний, як свідомість людини вві сні. І згуснув морок, і сотворив Бажання та Хмару, і від Бажання та Хмари постала первісна Матерія. То була вода, каламутна, темна, холодна, глибока. І клубочились у ній почвари, нечутливі до всього, розрізнені частини майбутніх форм, що намальовані на стінах храмів.

І тоді Матерія затужавіла. І стало з неї яйце. І воно тріснуло. І з однієї половини стала земля, а з другої небо. І виникло сонце, місяць, вітри та хмари. І вдарив грім, і розумні створіння прокинулись. Тоді Ешмун розпростерся по зоряному небу; Хамон засіяв у сонці; Мелькарт руками своїми штовхнув його, а Гадескабіри спустилися під вулкани, а Раббетна, як та годувальниця, схилилась над світом і, ніби молоком, напувала його своїм сяйвом і, ніби плащем, укривала його ніччю.

— А потім? — запитала Саламбо.

Він розповів їй таємницю народження світу, щоб заполонити її розум вищими уявленнями; та бажання дівчини загорілося від його останніх слів, і Шагабарім, трохи поступившись, промовив:

Вона навіває людське кохання і панує над ним.

Людське кохання! — мрійно повторила Саламбо.

Вона — душа Карфагена, — вів далі жрець, — і хоч вона витає повсюди, та мешкає тут, під священним покривалом.

Отче! — скрикнула Саламбо. — Я побачу її, правда ж? Ти поведеш мене до неї! Я довго вагалась; мене пече цікавість подивитися на її образ. Зглянься! Допоможи мені! Ходімо!